Вражаюче особисто пережите свідчення всесвітньо відомої Глорії Поло не залишать жодного читача байдужим. Вона трепетно і наполегливо поведе вас за собою у дивовижний світ Неба, де панує Любов, Мудрість, Гармонія, де такі рятівні і солодкі обійми Спасителя Ісуса Христа.
ДОРОГІ БРАТИ І СЕСТРИ У ХРИСТІ!
Перш ніж говорити непоштиво про Католицьку Церкву, потрібно добре пізнати нашу Матір Церкву і збагнути, чим вона є.
“Я – хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки.. .Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня” (Йо. 6,51 – 54).
Вже минуло тринадцять років з часу вражаючого досвіду віри. Була то велика ласка Бога, адже в Своєму безмірному милосерді Він дозволив мені продовжувати дорогу земного життя.
Який великий біль мене огортає, коли згадую минуле, в якому лише називалася християнкою, а насправді нею не була. Дякую Господу Богу за те, що дав мені Церкву Католицьку за матір.
Від усього серця і всієї душі складаю подяку Папі, спадкоємцю Ісуса Христа на землі, священикам та іншим відповідальним особам Римо-Католицької Церкви. Без вагань дослухаюся до їхніх порад, оскільки цього бажає наш Господь Ісус Христос, Котрий дозволив мені повернутися до земного життя. Під час адорації Найсвятіших Тайн я, недостойна і нікчемна слугиня Господня, відчула щастя і насолоду від справжнього спокою і справжньої любові, котрі є передчуттям Неба.
Щиро запрошую усіх, хто вірує в Ісуса Христа, перш ніж говорити і писати непоштиво про Католицьку Церкву, глибше і краще пізнати її, аби збагнути, що вона заснована Господом – охоронцем правдивої віри. Запрошую усіх до щирого вшанування нашого Господа і Бога! Той, хто щодня відвідує нашого Господа Ісуса Христа в Найсвятіших Тайнах і тим самим вшановує Його, ніколи не піддасться сумнівам і не відійде від правдивої віри, адже сам Господь Бог прищеплює кожному створінню любов і вдячність до Святої Матері – Католицької Церкви.
Усіх Вас люблю і вітаю в Любові нашого Господа Ісуса Христа.
Глорія Поло.
ПЕРЕКЛАД ІСПАНОМОВНОГО ЛИСТА ДУХІВНИКА ГЛОРІЇ ПОЛО
Парафія Архідієцезія Боготи
Святого Хреста Вікаріат Єпископа Святого Петра
(Лого) Парафія Святого Хреста
Богота, 13 листопада 2007
До всіх зацікавлених:
Цим листом засвідчую, що пані Глорія Поло – людина сильної віри, яка завжди допомагає Католицькій Церкві в євангелізації вірних завдяки містичному досвіду власного життя.
Пані Глорія вирізняється справжніми чеснотами, і протягом тих восьми років, відколи я став її духівником, веде глибоке молитовне життя у Христі Ісусі.
Зокрема, хочу звернути увагу на її побожність, справедливість, чесність і наполегливість в проповідуванні Євангелії Господа нашого Ісуса Христа.
Засвідчую цінність її вкладу в євангелізацію Колумбії та інших країн. Вона завжди прислухається до порад свого духівника і діє згідно з вірою Католицької Церкви.
о .Вільсон Александр Мора Дж. Парафіяльний священик.
ВСТУПНЕ СЛОВО
Якщо хтось сумнівається або думає, що Бога немає і що життя після смерті – то лише вигадки письменників, сценаристів та режисерів, чи якщо хтось переконаний, що після смерті усе закінчується, нехай прочитає цю книжку. Але всю – від початку до кінця. І ваші скептичні переконання без сумніву зміняться.
Книжка описує не вигаданий, а підтверджений документально випадок з життя колумбійського стоматолога Глорії Поло, що стався у 1995 році, внаслідок чого вона “померла”, тобто кілька днів перебувала в комі. Її життя підтримувала тільки спеціальна медична апаратура, і лише завдяки сестрі пані Глорії, яка також за фахом лікар, ця апаратура не була відімкнена передчасно.
Коли пані Глорія перебувала в комі, її душа мандрувала дорогами вічності, щоб згодом, повернувшись до земного життя, спробувати переконати в існуванні вічності тих, котрі не можуть в неї повірити.
Під час свого містичного досвіду пані Глорія змогла зазирнути до своєї Книги життя, і побачене настільки її вразило, що з дозволу Господа вона стала голосом, волаючим в пустелі нашої сучасності. Однак найважливішим сенсом її послання є звістка про безмірну Любов Бога до нас, людей, і Його велике Милосердя. Під цим оглядом зміст послання перегукується з енциклікою папи Бенедикта ХУІ “DEUS CARITAS EST”(“Бог є Любов”).
Бог і досі дає нам докази, ми ж і досі сумніваємося в Його існуванні.
СВІДЧЕННЯ ГЛОРІЇ ПОЛО
Дорогі брати і сестри у Христі!
Яка це велика радість, що можу поділитися з вами тими незвичайними ласками, якими мене обдарував Бог. Те, про що хочу розповісти, трапилося 5 травня 1995 року на території Народного Університету в Боготі, столиці Колумбії, близько 16.30.
За фахом я стоматолог. Цей фах обрав і син моєї сестри, якому на той час виповнилося 23 роки і він працював над дисертацією. Тієї похмурої дощової п’ятниці ми йшли разом з моїм чоловіком в напрямі бібліотеки факультету стоматології, щоб замовити кілька необхідних книжок. Чоловік був у дощовику, тож ішов собі вздовж муру бібліотеки окремо, а ми з племінником ховалися від дощу під дашком невеликої парасолі. Оминаючи калюжі, не зауважили, що наближаємося до алеї дерев, і коли перестрибували через чергову калюжу, вразила нас блискавка. Вона була такою сильною, що мій племінник загинув відразу.
Блискавка вдарила його ззаду і спалила всі нутрощі, але зовні він залишився неушкодженим. Був це юнак щиро відданий Богові. Особливо почитав Дитятко Ісуса. Носив на шиї образок з Його зображенням в кристалі з кварцу. Експерти судової медицини повідомили, що власне кварц привабив блискавку, і вона вразила його просто в серце. Відтак, спаливши всі органи, вилетіла через ноги. Даремними були усі спроби реанімації, хоч зовні на тілі юнака не зосталося жодного опіку.
Мене ж блискавка вразила в плече, спаливши все моє тіло – зсередини і зовні. Те, що бачите зараз, відновилося завдяки ласці Божій – прояву милосердя нашого доброго і безмежно люблячого Бога. Все моє тіло внаслідок удару блискавки було обвуглене, груди майже зникли, особливо зліва – там зяяла велика діра. Ребра, живіт, ноги, печінка були вражені блискавкою, яка вийшла з тіла через мою ліву ногу. Опіки на нирках і легенях не передвіщали нічого доброго. Один з яйників звуглів, і не випадково, адже я користувалася контракцептивною спіраллю, що була зроблена з міді, а мідь, як відомо, є добрим провідником. Саме тому моїяйники стали такими малими, як два грона всохлих виноградин. Моє серце зупинилося, а тіло вібрувало і тремтіло внаслідок електричного удару, викликаного блискавкою. Навіть мокра земля піді мною була настільки наелектризована, що ніхто не міг доторкнутися до мене, а отже допомогти.
Чудеса, які здійснив Бог
Власне опіки, рани, зупинка серця, а також те, що відразу ніхто не міг доторкнутися до мене через потужну електричну напругу мого тіла, не дозволяло порятувати мого життя, і я би померла, якби не безмірні доброта та милосердя Господа Бога, адже всі ми вміщаємося в Його Серці і Він безупинно кличе кожного з нас до Себе.
Отож спиратимусь на три конкретні факти, щоб засвідчити чудеса, які здійснив для мене Бог. Перший: зупинка серця. Як відомо, в такому випадку кисень не потрапляє до мозку і спричиняє його поступове відмирання.
А ось коментарі лікарів стосовно зупинки серця: “Лише негайна реанімація може врятувати життя пацієнтки, оскільки вже через три хвилини після зупинки серця нестача кисню в мозку викликає незворотні зміни.. .Практика свідчить: коли на такий час зупиняється серце, шанси на повернення до життя мінімальні, а патологічні наслідки незворотні”.
Зрештою, після загрозливої зупинки серця мене все ж під’єднали до апарату штучного дихання, а коли я вийшла з коми, в моєму мозку не було знайдено жодних ушкоджень. Сьогодні в цьому ви можете переконатися самі, але тоді чимало лікарів вмовляли мою сестру, яка сама за фахом лікар, що немає сенсу тримати мене на апараті штучного дихання, тож краще від’єднати його. Але сестра на це не погодилась, і її наполегливість з медичної точки зору пояснити не можна, а отже це також чудо.
Наступним чудом стало те, що мої обвуглені нирки і легені почали функціонувати. До речі, в такому безнадійному стані під’єднання штучної нирки лікарі вважали зайвим. Однак мої нирки запрацювали.
Незвичайним чудом можна вважати і відновлення моєї шкіри, адже моє тіло стало суцільною великою раною після того, як були вирізані обвуглені ділянки. Я відчувала невимовний біль, наче була охоплена полум’ям. Палило мене і зовні, і зсередини – за кожним подихом. Коли очищали мої відкриті рани, не відчувала тільки ніг – ступні нагадували дві обвуглені колоди. Були, без перебільшення, чорні.
Через місяць лікарі підійшли до мене і сказали: “Поглянь, дорога Глоріє, яке велике і незбагненне чудо вчинив для тебе Бог: майже вся твоя шкіра відновилася. Вона ще надто тоненька, є ще чимало відкритих місць, але вони вже також затягуються, і це дає нам надію, що невдовзі вся шкіра відновиться. А от з ногами справи кепські: тут ми безсилі, тож мусимо без зволікань їх ампутувати”.
Тут треба сказати, що я не один рік займалася аеробікою і дуже любила ці заняття, тож коли почула, що мені повинні відтяти ступні, подумала: мушу якнайшвидше втікати з цієї лікарні. Щойно лікарі вийшли з палати, я й справді підвелася з ліжка, щоб втекти. Спробувала зробити крок – і ноги підкосилися, я упала на живіт і так, розпластана, лежала, поки мене не підняли з підлоги і перевели з п’ятого на сьомий поверх лікарні. А там я зустрілася з жінкою, якій від колін донизу ампутували обидві ноги. Дивлячись на неї, я думала скільки коштуватимуть протези, адже за жодні скарби світу не можна придбати нових ніг!
А ще я раптом зрозуміла, яке це диво – ступні людини, і як це жахливо, що їх мені відітнуть. Пригадую, тоді вперше подумала, що ніколи не дякувала Богові за щастя мати ноги. Навпаки: знущалась над власним тілом, щоб не погладшати, не набрати ваги. Голодувала, дотримувалась різних дієт, вживала дорогі ліки – і все це лише для того, щоб залишатись тендітною, мати стрункі ноги. І ось зараз вони обвуглені, позбавлені м’язів, мов чорні, продірявлені патички, а я дякую Богові і за такі, бо розумію, що важливий не вигляд, а функція. “Господи, Ти даєш мені шанс, якого я не заслужила, – звернулася до Ісуса подумки, – тож прошу Тебе: збережи для мене хоча би ці спотворені ноги ! Залиши мені їх, щоб я могла бодай поворухнути ними, піднятись на них. Будь ласка, залиши мені їх хоча б такими, як є, і я буду Тобі за це вдячна завжди”.
Щойно я промовила цю молитву, як почала відчувати свої ступні. Було це в п’ятницю. Від п’ятниці до понеділка ці мої чорні цурпалки, що мали вигляд пляшок кока-коли з бульбашками повітря, почали рожевіти і роз’яснюватися. Я відчувала, що в них відновлюється кровообіг, і коли в понеділок лікарі прийшли, щоб востаннє оглянути мої ноги перед ампутацією, я підвелася з ліжка і, на їхній подив, трималася на власних ногах, не падаючи. Лікарі знову і знову оглядали мене, бо не вірили власним очам: я могла рухати обвугленими ногами. І хоч ці рухи завдавали мені великого болю, я була щаслива, що відчуваю біль. Щаслива, як ніколи. Мої ноги повернулися до життя, і це сталося в невідомий для медицини спосіб. “За 38 років моєї лікарської практики, сказав ординатор відділу лікарні, в якій я перебувала, – мені не довелося побачити нічого подібного. Велике чудо сталося з вашими ногами”.
Погляньте на мене, дорогі брати і сестри у Христі! Ось мої, здавалось би, відмерлі ноги. Не з цікавості показую їх вам, а лише для того, щоб прославити Господа і довести велич справ нашого Бога живого, Його нескінченну любов до нас і Його могутність(пані Глорія походжає на подіумі туди-сюди, а слухачі аплодують, адже вони на власні очі бачать чудо, здійснене Богом).
Ще одне велике чудо вчинив для мене Господь, адже я не мала грудей. Уявіть собі відчай жінки, котра вважала, що повинна пишатися своїми принадами, позаяк її щедро обдарувала природа. І я пишалася своїми персами, ногами, стрункою поставою – це була краса моєї жіночності, яку я любила виставляти на показ. Мій одяг завжди підкреслював принади моєї статури, а коли я йшла, екстравагантно похитуючи стегнами, не могла не звернути на себе уваги. Глибокі декольте підкреслювали мій пишний бюст, а свої ноги я взагалі вважала найкращими. І ось погляньте, мої дорогі брати і сестри в Господі: саме ці улюбленці моєї пихи постраждали найбільше. Вони стали невимовно бридкими.
Але повернімося до наступного чуда, здійсненого Господом. Не втрачаючи надії на одужання, я звернулася по допомогу до лікаря, який займався мною ще коли я провадила активне спортивне життя. Уявіть собі: лікар, який звик бачити вродливу, самовпевнену жінку, котра заради своєї краси ковтала велику кількість ліків і різноманітних біологічних додатків, цей лікар побачив раптом моє напівспалене і спотворене тіло. Не міг повірити власним очам, однак зробив усі необхідні аналізи за допомогою CRT (тест на рак), а також найновіших, нуклеарних медичних обладнань.
Відтак мовив: “З цим невеликим шматком печінки, який зостався, ви будете жити. Але ваші яйники звугліли, всохли і нагадують жменьку родзинок. Через це ви „ніколи не зможете завагітніти”.
“Дякую Тобі, Боже, – зітхнула я з полегкістю,- що в такий незвичний спосіб зробив мене безплідною, не мушу тепер застерігатися, щоб не завагітніти”. Але минуло півтора року, і я почала відчувати свербіння там, де колись були мої груди. Ребра поступово затягалися шкірою, а місця, де раніше були груди, почали боліти і випинатися з-під шкіри. Я нічого не могла збагнути, поки не переконалася, що, попри обвуглені яйники, завагітніла! В такий спосіб Бог подарував мені нові груди, і цими грудьми я спромоглася вигодувати своїм молоком прекрасну, здорову донечку, яку й не сподівалася народити. Назвала її Марія Хосе. Внаслідок вагітності і пологів нормалізувалися мої місячні і відновилася функція жіночих гормонів; яйники ожили і виробляли яйцеклітини.
Це, власне кажучи, чудеса Господа, які Він здійснив стосовно мого тіла, і які я засвідчила.
Інший аспект події
А зараз слухайте мене уважно! Те, про що я розповіла вам щойно, був тілесний, матеріальний, фізичний аспект мого випадку. Інший був значно кращий, сповнений незбагненними, чудесними відчуттями. Я спробую передати цей стан словами, хоч жодні земні слова на таке не здатні.
Отож, коли моє звугліле тіло нерухомо лежало в лікарні, моя душа опинилася в чудовому білому тунелі. Скрізь навколо мене було наче розлите прекрасне біле світло, яке занурювало мене в атмосферу насолоди, спокою і щастя, але їхньої повноти також неможливо передати словами: в людській мові просто не існує таких слів. Був це шалений екстаз насолоди, і тепер я не розумію чому ми сприймаємо смерть як своєрідне покарання. Адже я була звільнена від обмежень часу і простору.
Тунелем цього білого світла я просувалася вперед, переповнена радістю і щастям. Ніщо мене не турбувало. Коли я глянула вгору, то побачила в кінці тунелю джерело білого світла, що нагадувало сонце. Називаю його білим, бо це слово найточніше передає колір світла, в якому я перебувала, але його ясність описати неможливо. Як і той стан великого спокою і любові в мені та навколо мене. Таких відчуттів на землі я ніколи не знала.
І ось, посуваючись вперед в цьому білому тунелі, я раптом усвідомила, що померла, і закричала: “Боже! А що ж буде з моїми дітьми?!”
Мушу зізнатись, що часу для них мені завжди не вистачало. Виходила я з дому вранці, а поверталася пізно ввечері, тож лише тепер зрозуміла, що про родину і дітей турбувалася мало. Правда постала переді мною раптово і без прикрас.
Саме тієї миті, коли я відчула порожнечу через відсутність моїх дітей, я втратила відчуття простору і часу. Знову глянула вгору – і побачила усіх, кого любила і знала на землі: живих і мертвих. Усіх – в одночассі.
І одразу зрозуміла, що ніякої реінкарнації не існує – наче забила гол у власні ворота, адже завжди була переконана у зворотному. Якось ворожка сказала мені, що душа моєї прабабусі уже перебуває в новому втіленні на землі, але щоб довідатись хто це, потрібно було викласти чималі гроші, тож я відмовилась від цієї затії. Однак зустрічала людей, які здавалися мені втіленнями моїх діда і прадіда. А зараз обіймала їх в цьому білому світлі. Пригортала до себе й інших – усіх, кого знала і любила на землі. Усіх, хто помер і хто жив, але дуже далеко від мене. І все це відбувалося в одночассі.
Тільки моя донька злякалася, коли я пригорнула її до себе. Було їй тоді 9 років, і вона відчула мої обійми в своєму теперішньому житті на землі, коли моє тіло перебувало в коматозному сні. Однак душа моя була позбавлена відчуттів тіла в іншому світі.
Я вже не сприймала людей так, як раніше. Не звертала уваги огрядні вони чи худі, чорні чи білі, добре вдягнені чи ні.. .Інакше було на землі. Саме за цими критеріями я оцінювала людей і часто критикувала їх. Зараз все було не так. Я бачила внутрішній світ кожної людини: прагнення, думки, почуття. І так, обіймаючи усіх, пригортаючи до себе, водночас підіймалася вгору. І чим вище перебувала, тим більше щастя і спокою мала в душі. Наприкінці цієї незвичайної мандрівки побачила прекрасний краєвид: оточене деревами озеро. І дерева, й озеро були невимовної краси. А квіти! Усіх кольорів і пахощів, які тільки можна уявити, – вони давали ні з чим незрівнянну насолоду. Немає слів, щоб усе це описати. Тут все було любов’ю. Все відрізнялося від того, що ми звикли бачити на землі: і кольорами, і пахощами, і розмірами. Пригадую, були там два дерева, що у вигляді брами зрослися між собою кронами. Біля них я побачила свого племінника, якого разом зі мною вдарила блискавка – він саме входив до цього прекрасного саду. А я стояла осторонь. Розуміла, відчувала, що мені ще туди не час.
Перше повернення
Саме тієї миті я почула голос свого чоловіка. Кричав, плакав, голосив усім своїм єством: “Глоріє! Глоріє! Благаю: не покидай мене! Поглянь: ти потрібна своїм дітям! Глоріє, повернися! Не втікай і не полишай нас самих!”
Єдиним поглядом охопила я все. Бачила, як він, закривавлений, гірко плакав. Блискавка не вразила його безпосередньо, але своєю потужною енергією кидала вправо і вліво. Наші тіла підстрибували, наче гумові м’ячики на вологому трампліні. Через це мій чоловік був поранений і закривавлений.
Тієї миті Господь дозволив мені повернутися на землю, хоч я й не хотіла цього. Той спокій, та радість, та краса, якими була оточена моя душа, тримали мене в іншому світі. Але поступово і чимраз швидше почала я опускатися в напрямі свого тіла, що, мертве, лежало на землі.. .Всі, за винятком тих, котрі закінчують життя самогубством, відчувають обійми Бога Отця. Тому бачать Його світло і занурюються в Його величезну любов, яка там усе наповнює. Бог Отець обіймає нас усіх, бо любить досконалою любов’ю: так виявляє нам свою любов. Але оскільки нікого ні до чого не змушує, часто трапляється так, що ми добровільно обираємо життя без Бога на землі. Бог дозволяє нам самим обирати собі отця, і ми обираємо або любов, яка стає сенсом нашого життя, або брехню, що є причиною гріха і знає тільки пиху та ненависть, поширюючи їх на землі.
Відчувши обійми Бога Отця, душа або залишається з Ним назавжди, або передається дияволові, якого з власної волі вибрала собі за отця в своєму земному житті. Отож, якщо ми на землі вирішуємо жити без Бога, не змушує Він нас зустрічатися з Ним і у вічності.
Але що ж було далі зі мною?..Я бачила, як моє нерухоме тіло лежало на ношах у відділку медичного університету в Боготі. Бачила лікарів, які намагалися відновити роботу мого серця. До цього понад дві години ми з племінником лежали на мокрій землі, оскільки ніхто не наважувався доторкнутися до наших наелектризованих тіл. Тож лише більш ніж через дві години після удару блискавки було розпочато мою реанімацію.
І ось я бачу, як наближається моя душа до мого тіла, як торкається до моєї голови (пані Глорія показує місце доторку).. .Тієї ж миті з великою силою на мене перекидається іскра, і вона наче втягує мене в моє власне тіло, що зусібіч іскрить. Біль несамовитий! До того ж не полишає відчуття скутості – так, наче ти втискуєшся в щось замале, затісне для тебе: такий собі дитячий одяг, сплетений з дроту. Це було дуже неприємне відчуття, але вже наступної миті до нього долучився нестерпний біль нижньої частини живота. Власне, боліло все тіло, а обпалені місця парували і диміли.
І тут я почула вигуки лікарів: “Опритомніла! Опритомніла!”. Вони раділи, а я знемагала від болю. Мої ноги були обвуглені, тіло було суцільною раною. Якщо те, що від нього зосталося, можна було взагалі назвати тілом.
Марнотність
Але найбільше докучало мені усвідомлення марнотності мого життя. Я була емансипованою, самовпевненою, світською бізнеследі, інтелектуалкою, науковцем, добрим фахівцем своєї справи – тобто людиною, котра, як мені здавалося, мала вагу в суспільстві. Щодня чотири години я присвячувала аеробіці, дієтам, масажам та ін’єкціям, які підтримували у формі моє тіло.
Власне краса тіла була моїм ідолом – йому я віддавала багато часу та складала пожертви. Я пишалася своєю вродою, адже знала, що маю гарну фігуру. Вважала, що груди існують для того, щоб їх виставляти на показ. І звичайно ж – ноги, адже вони були привабливими і стрункими.
Тепер я зрозуміла, що майже усе моє життя було присвячене догляду за моїм тілом.
Без перебільшення, це був культ тіла – те, що мене найбільше цікавило в житті. А зараз тіла у мене майже не було. Замість грудей зяяли дірки, ноги нагадували обвуглені культі, наче їх хтось довго смажив на грилі. Отож саме ті місця мого тіла, які я найбільше любила і найретельніше доглядала, були обвуглені і безживні.
В лікарні
Поклавши мене до лікарні, лікарі почали інтенсивно зшкрябувати і вирізати місця, де були обпалені тканини. Під час наркозу я вдруге покинула тіло і спостерігала збоку за тим, що діялося в операційній. Найбільше хвилювалася за ноги, бо й надалі була переконана, що мої ноги – то моя власність, і що лише завдяки регулярним тренуванням вони були такими гарними і стрункими. Аж раптом сталося щось незвичайне…
Тут я мушу вам, дорогі брати і сестри, зізнатися, що в справах релігії я була таким собі невігласом, який користується “католицькою дієтою”. Усі мої стосунки з Богом зводилися до півгодинної участі в недільних Богослужіннях, але занадто довгі, як на мене, промови священиків викликали таку нудьгу, що я ходила лише туди, де проповіді були найкоротшими. Так, я була світською людиною, тож цікавили мене лише нові відкриття та віяння моди. Наче флюгер, я повертала своє серце туди, куди віяв вітер перемін. Нині розумію, що була слабкою. Бракувало мені і віри, і молитви. Не вірила я в силу Божої благодаті і літургійної жертви. Ще коли навчалася та спеціалізувалася як фахівець, почула від одного католицького священика, що немає ні пекла, ні чорта. Але ж саме це я хотіла тоді почути! Тож подумала: якщо немає ні чорта, ні пекла, то усі ми потрапимо до Неба, а отже можна робити все, що заманеться.
Зараз мені дуже соромно в цьому зізнаватися, але віра в існування пекла була єдиним шнурочком, який зв’язував мене з Церквою. Такий собі екзистенційний страх перед дияволом тримав мене в лоні Церкви. Але коли я почула, що ні пекла, ні диявола немає, подумала: а навіщо мені жити згідно із засадами “старої Церкви”, якщо я все одно потраплю до Неба – незалежно від того, ким стану і що робитиму.
Так міркуючи, я повністю відокремилася від Господа, а Церкву почала називати непотрібним застарілим анахронізмом. Не боялася гріха, тож почала руйнувати свої стосунки з Богом. Але гріх не зостався в мені: виходячи з мене, він почав заражати інших. А я ставала дедалі активнішою – в негативному значенні цього слова, розповідаючи колегам, що ні Бога, ні диявола немає, що все це вигадки священиків, а ми, люди, лише продукт еволюції і т.п. В такий спосіб мені вдалося вплинути на багатьох людей.
Диявол насправді існує
А зараз послухайте, що сталося, коли я опинилася в тій жахливій ситуації. Раптом відчула невимовний страх. Відтак побачила демонів, які прийшли по мою душу, у непі їхній потворності. Жодне із зображень, що я їх бачила на землі, ані найменшою мірою не відтворює потворності посланців пекла.
Ще коли душа моя перебувала поруч з тілом в операційній, я побачила що зі стін виходять якісь темні постам. Були це ніби звичайні люди, якби не одна відмінність: їхній вражаючий, жахливий, сповнений ненависті погляд. Вони пильно дивляться на тебе, і ти відразу почуваєшся перед ними винним. Та й хіба може бути інакше, адже ми добровільно приймаємо їхні спокуси, тож колись мусимо за все платити. І ціна за гріх одна — наша душа, адже гріх – то власність диявола, він – власник супермаркету спокус, і якщо ми стаємо постійними клієнтами цього супермаркету, за кожен свій гріх платимо уже на землі: докорами сумління, спокоєм, здоров’ям, а відтак самі переходимо у власність диявола – продаємо йому свою душу.
Найбільшою облудою, найбільшим винаходом володаря темряви є поширення переконання, що його взагалі немає. Але ж він є! І коли безліч темних постатей постали переді мною, я в одночассі побачила усі мої гріхи, вчинені за час, що минув після останньої сповіді. Зрозуміла, що демони прийшли по мою душу, і що всі мої знання, увесь мій інтелект, усі мої наукові титули і навики фахові тут нічим не зарадять. В тому жахітті, в тій тривозі все це не мало ніякої ціни. Враз я збагнула, що гріхи тягнуть нас вниз, до “батька брехні”, але коли ми віддаємо їх Богові в тайні покаяння і сповіді, Бог сам платить за них Своєю власною Кров’ю і Своїм життям. Як уже заплатив колись на Голготі, і платить щоразу, коли ми каємось за вчинений гріх. Приймає жахливі муки, які ми самі собі приготували і були зобов’язані прийняти від володаря гріха – диявола.
Це Він, Ісус Христос, відкупив нас від гріха, тож ми маємо право жити з Ним у Його Царстві – як діти Божі, але чи прагнемо цього?
Я вже згадувала, що безліч темних істот вийшли зі стін операційної і стали навколо мене. Я відчувала їхню внутрішню порожнечу, їхню бездушність, і тремтіла від їхньої ненависті. Зрозуміла, що винна і що моє переконання в тому, ніби диявола не існує – це лише його підступна стратегія, яка дозволяє йому маніпулювати людьми, робити з ними все, що йому заманеться. Лише зараз я отямилася і вжахнулася: він існує насправді! А істоти з темряви оточували мене все щільнішим кільцем, тож я кинулася до свого тіла, щоб в ньому зникнути, сховатися, але тіло не впускало мене. Майнула думка: втікати! Не знаю як, але просунулась крізь стіну операційної і потрапила в порожнечу. Відчула, що мене втягує в один з тих тунелів, що раптом звідкілясь з’явилися і були спрямовані вниз.
На початку ще пробивалося трохи світла, що було кольору бджолиного воску. І душ сюди набилося незліченно! Дорослі, старі, чоловіки, жінки – від їхнього тлуму тут справді гуло, як у вулику. Я намагалася за щось зачепитися, але мене продовжувало тягнути вниз. Світла ставало дедалі менше, а я летіла тим тунелем, аж поки не опинилася в суцільній темряві. Вгорі було світло, а внизу – морок, ніч. Можете собі уявити, як я зраділа, коли там, угорі, побачила свою матір. Вона померла давно, але вся її постать була пронизана білим світлом, і я зрозуміла, що ці білі шати зіткали для неї усі Богослужіння, в яких вона брала участь ще за свого життя. Я не могла дотягнутися до неї, залишитися поруч назавжди: перебувала в такій густій, смердючій темряві, якої на землі не існує. Бачила щораз більше жахливих істот, спотворених настільки, що людині це уявити важко.
Гріх, мої сестри і братове у Христі, залишає на душі сліди, що мають вигляд опікових міхурів, шрамів і дір. Але найгіршим для мене було відчуття власного смороду, адже неприємних запахів я не могла терпіти взагалі і не шкодувала грошей на парфуми, дезодоранти та очищувачі повітря. І ось зараз, через цей сморід я зрозуміла, що гріхи мої перебувають не десь поза мною, а в моїй душі, бо саме звідти смердить.
Так, це гріхи робили мене подібною до демона. І так як Господь зодягнув мою матір в білосніжні шати, так диявол зодягнув мене в мішок для сміття, в якому я й дісталася до якогось баговиння, де вже було багато грішних душ, що квилили і стогнали. Раптом я збагнула, що це баговиння сперми, розлитої в позашлюбних стосунках та сексуальних збоченнях, за які ми, люди, мусимо відповідати перед Богом, бо Він благословляє тільки шлюбний зв’язок чоловіка і жінки. До того ж Сам бере участь у Тайні шлюбу як третя Особа подружнього зв’язку. Він є Любов’ю, яка освячує і підносить стосунки подружжя на шлюбному ложі.
Позашлюбний секс є тільки задоволенням невгамовних пристрастей, а отже егоїзмом. Саме через це душі потрапляють у потойбічне баговиння, яке самі собі створили на землі. Кожен, хто перебував у позашлюбних статевих стосунках, мусить відпокутувати свої гріхи, паленіючи від сорому у смердючому багні.
Раптом я побачила у цьому багні свого батька. Відчула біль і гукнула йому: “Тату, що ти тут робиш?”. Відповів, мало не плачучи: “Ох, доню моя, все це подружня невірність, гріх!”. Але найболіснішим у цьому багні було те, що душа відчувала люблячого Бога і розуміла, що Він все життя чекав на повернення своєї блудної доньки.. .О, як страждає люблячий Бог через наші гріхи!
Мені відкрилося, скільки людей молилися за мене, скільки священиків і черниць намагалися скерувати мене на шлях Істини, але я нічого, окрім зневаги, до них не відчувала. Черниць називала пінгвінами, сексуально невдоволеними старими відьмами, святошами з нескінченними менопаузами, котрі облизують Господу Богу пальці ніг і нічого не знають про страждання людські. І це були ще не най дошкульніші висловлювання на адресу моїх благодійників.
Знаєте, там, у потойбіччі, ми бачимо усі свої вчинки так, як вони записані в Книзі життя, з усіма найдрібнішими деталями. При цьому з’являються не тільки слова, які ми вимовляли колись, але й супутні думки. Все там відкрите і зрозуміле для кожного. Видно навіть розбіжність між думкою і словом, що зазвичай прихована на землі. В потойбіччі уже добре видно, які наслідки мали вчинені нами гріхи не тільки для нас, але й для нашого оточення. Це як зогнилі плоди, що заражають своєю гнилизною тих, які знаходяться поруч. Великим стражданням є в тому, іншому світі, усвідомлення, що твій гріх зашкодив не тільки тобі, але й, поширюючись навколо тебе, знищував твоїх найближчих. А позаяк найближчими для нас є наші діти, то своїми гріхами ми шкодимо найбільше їм і нашій родині.
А зараз послухайте мене уважно, бо це дуже важливо. Коли людина вчиняє важкий гріх, вона відразу стає власністю диявола, і першою вимогою, яку ставить їй диявол, є наказ привести йому всіх, хто оточує грішника і перебуває з ним у родинному зв’язку.
Скажімо, мати, котра когось ненавидить чи обмовляє постійно, або батько, який лається і пиячить, та ще й посягає на чуже, такі люди, замість того, щоб турбуватися про майбутнє своїх дітей, подають їм поганий приклад. Лише Церква може вирвати таких дітей з “блудного кола”, що зав’язалося в ланцюгу поколінь. Тільки ласка причастя і сила молитви можуть усунути гріх і знищити його.
Так, гріх занурює нас в темряву, але то жива темрява, бо в потойбіччі немає нічого мертвого чи нерухомого…Після того, як, сповнена відчаю, безпорадна і беззахисна, я дійшла до кінця тунелю, несподівано для себе самої опинилася на рівній поверхні. Вирішила втікати. Пригадала, що мала колись неабияку силу волі і вміла досягати мети, тож надумала і тут спробувати. Але намарно. Нічого не зосталося від моїх колишніх задумів і мрій – почувалася такою маленькою і безсилою.
Раптом побачила, що поверхня, на якій я стояла, відкрилася, і в ній, наче величезна жива пащека, зяяла глибока прірва. Мене охопив жах. І ні промінчика – нічого, що нагадувало би про любов і присутність Бога. Щось з тієї пащеки нестримно затягувало мене вниз і я розуміла: якщо не втримаюсь на поверхні, то ніколи звідти не підіймусь, буду падати все нижче і нижче в глибини пекла. То була б смерть моєї душі, духовна смерть моєї душі. Ще мить – і я була би втрачена назавжди.
І ось в цьому жахітті, на краєчку прірви, коли тіло моє вже частково звисало в бездонній дірі, наче п’явками, обліплене демонами, хтось схопив мене за ноги. Був то св. Архангел Михаїл. О, дорогі брати і сестри у Христі, якби ви знали, як палить ненавистю та жива темрява, як заковтує і висмоктує з нас залишки світла! Немає таких слів, які б відтворили ці відчуття на землі.
Таїнство шлюбу
На цьому питанні я хотіла би зупинитися детальніше і розповісти, які великі ласки випливають з таїнства шлюбу. Коли закохані беруть у церкві шлюб, обіцяючи зберігати одне одному вірність за будь-яких обставин, присягаються вони в цьому самому Богові Отцю. Він є тим єдиним свідком їхніх обітниць. Після смерті вони зможуть побачити слова своєї присяги, записані золотими літерами в Книзі життя. Коли ж, склавши присягу, приймають Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа, укладають угоду з Богом і тим (чи тією), кого обрали собі супутником життя. Тому, коли ми добровільно говоримо “так” одне одному, це слово стає зобов’язанням не тільки стосовно нас обох, але й стосовно Найсвятішої Трійці.
Господь показав мені, як в день мого шлюбу, коли ми з чоловіком причащалися, з нами був Він сам в шлюбному причасті. Господь з’єднує чоловіка і жінку в своєму Серці, де вони стають як одне. Тож нехай людина не роз’єднує того, що з’єднав Бог. Та й, зрештою, хіба людина здатна розірвати зв’язане Богом?.. А коли шлюб беруть хлопець і дівчина ще не займані, вони навіть не здогадуються, якими ласками, поблагословивши, обдаровує їх Бог.
Бачила я також шлюб моїх батьків. Коли мій батько одягав мамі на палець обручку, а священик оголошував їх чоловіком і дружиною, Господь дав моєму батькові ласку бути провідником, охоронцем, пастирем родини, яку складатимуть його дружина і діти, що народяться в подружжі. Моїй матері Бог Отець вклав у серце щось на зразок вогняної кулі, яка означала любов Святого Духа. Я побачила, що моя мати була дуже чистою людиною, але до батька намагалося підступити багато злих духів. Мусите знати, мої сестри і братове у Христі: коли хтось вступає в позашлюбні стосунки, ці нечисті духи відразу чіпляються до такої людини, як п’явки, обліплюючи її скрізь, починаючи від статевих органів і закінчуючи мозком. Внаслідок цього організм людини починає виробляти надмірну кількість статевих гормонів, що пробуджують тваринні інстинкти, тож поступово дитина Божа перетворюється на невільника своєї пристрасті. А ми легковажимо засторогами, не здогадуючись, що наша легковажність тягне за собою сумні наслідки.
Коли хлопець і дівчина незаймані, Бог укладає з ними угоду і благословляє їхні статеві стосунки. Благословення спадає і на подружню пару, яка нічим себе не заплямувала. Самі по собі статеві стосунки не є гріховними, якщо їх благословляє Бог. Але якщо люди беруть шлюб у церкві, тільки шануючи традицію, без віри в святу Тайну шлюбу, благословення Бога не матимуть. Коли ж сходяться, щоб жити “на віру”, свідомо нехтуючи благословенням Божим, забруднюють одне одного гріхом.
Чимало пар, укладаючи шлюб, думають лише про те, аби церемонія шлюбна якнайшвидше скінчилася і щоб вони нарешті могли їсти, пити та розважатися за святковим столом. А про Бога забувають… Так, як я тоді забула про Господа, навіть не подумавши, що можна запросити Його до свого нового дому, до свого нового життя. А Він так чекав цих запросин! Звичайно, Він завжди з нами в Тайні подружжя, але хоче, щоб ми відчували Його присутність, тож любить, коли ми самі запрошуємо Його у свій дім.
Як і багато інших, я також після шлюбу залишила Його в церкві, а під час медового місяця взагалі не згадувала про Нього, не звертала на Нього жодної уваги, не запрошувала до себе. А як добре було би, щоб молоді подружжя не повторювали моїх помилок!
До речі, в потойбіччі я дізналася, що під час шлюбу Бог повернув моєму батькові всі ласки, які він втратив через своє розпусне життя, і вчинив це з любові до моєї мами, котра виходила заміж незайманою. В такий спосіб Бог знищив брудну сексуальність мого батька і пов’язаний з нею гормональний розлад, але оскільки мій батько був справжнім “мачо”, друзі швидко переконали його повернутися до попереднього способу життя, і вже на чотирнадцятий день після весілля він пішов до будинку розпусти, доказавши своїм друзям, що не буде підкаблучником власної дружини.
І знаєте, що сталося з ласками, якими обдарував мого батька Господь? їх забрав диявол. А злі духи повернулися і знову присмокталися до батька, тож з пастиря своєї родини він перетворився на вовка, який, замість оберігати нас усіх, відчинив двері демонам навстіж і став для нас справжнім постраховиськом.
Там, в потойбіччі, він сказав мені: “Лише завдяки моїй дорогій дружині, котра 38 років молилася за моє навернення і була жертовною матір’ю, я порятований від пекла”.
Моя мати 38 років молилася за мого батька, який вів розпусне життя не без провини мого діда, адже той ще дванадцятилітнім хлопцем привів мого майбутнього батька до будинку розпусти, щоб там зробили з нього чоловіка. І знаєте, як завжди молилася моя мати перед Найсвятішими Тайнами? Вона казала: “Господи, переконана і вірю, що не даси померти Своїй слугині, перш ніж побачить вона навернення свого чоловіка. Прошу Тебе не тільки за нього, але й за всіх нещасних жінок, котрі мають таких чоловіків, як я. Зокрема, прошу Тебе за тих жінок, які звертаються по допомогу до ворожбитів, чорнокнижників, магів та сил темряви. Прошу Тебе за всіх, котрі в такий спосіб продають демонам свої душі і душі своїх дітей, замість того, аби стояти тут, перед Найсвятішими Тайнами, молитися і вшановувати Тебе. Допоможи їм усім, звільни їх з в’язниці зла!”.
Так молилася моя мати. І знаєте, чому я завжди любила свого батька? Бо моя мати була настільки доброю жінкою, що ніколи і в думці не мала когось ненавидіти, хоча б і мого батька, адже він на це заслуговував.
Інколи казала мені, що мала видіння: бачила, як після кожного важкого гріха земля розсувалася і поглинала грішника. Я сміялася з неї, вважала її неосвіченою, наївною. “Знаєш, Бог і мені показав, як розкололася земля і поглинула нашого тата”, – відповідала зухвало.
Але в тому іншому світі я переконалася, що моя мати справді мала видіння. Бачила мого тата, що заплутався в тенетах диявола і висів над прірвою пекла. Не гаючись огорнула його своєю вервицею і почала тягнути до храму, до Найсвятіших Тайн. То була нелегка боротьба: диявол тягнув батька в прірву за свої тенета, а вона тягнула його вгору своєю вервицею. І коли нарешті привела до церкви, сказала: “Ось, довіряю його Тобі, Господи, і вірю, що порятуєш”.
Мій батько навернувся за вісім років до своєї смерті. З глибоким каяттям просив у Бога прощення, і милосердний Бог йому простив, але відпокутувати усі свої гріхи на землі батько не встиг, тому я застала його в Чистилищі, зануреним по шию в те смердюче багно, яке описала раніше.
Покута за вчинені гріхи і відшкодування за них – це те, про що ми швидко забуваємо. Та й взагалі мало про це думаємо, бо як можна відшкодувати Богові за гріх? Хіба що Icy с в Найсвятіших Тайнах дасть нам ласку покути.. .Отож, коли з любов’ю приймаємо Його в причасті, одержуємо дар покути, відшкодування за наслідки наших гріхів. Власне в тому іншому світі показує нам Бог, який вплив мають на інших наші гріхи. І через це Він страждає більше, аніж через сам гріх, оскільки наслідки гріха здебільшого суперечать Його любові, а отже і Йому самому, адже Він є Любов.
Євхаристія й адорація Найсвятіших Тайн – це єдина дорога, яка веде просто в Небо. Не забувайте про це!
Коли хтось зраджує свого чоловіка (чи дружину) – зраджує Господа Бога свого. Ламає обітницю, яку склав Богові і своєму обранцеві в день шлюбу. Якщо людина не має наміру дотримуватись шлюбних обітниць, нехай краще взагалі не укладає шлюбу. Господь промовляє до нас: “Якщо зраджуєш, сам себе судитимеш. Якщо не можеш зберігати вірність, не присягай”. І ще: “Діти Мої, я дам вам силу бути вірними один одному, щоб ви могли бути вірними Богові”.
Але ж як страждають люди через подружню невірність! Достатньо згадати про віруси, які переносяться через статеві контакти (попри використання презервативів), оселяються в піхві чи матці і призводять до розвитку раку. Так, так – раку!
А хто може стверджувати, що подружня зрада не вбиває?! Скільки жінок, котрі допустилися зради, завагітнівши, убивають своїх ненароджених дітей, щоб зберегти таємницю своєї зради. Вбивають невинну істоту, котра ще не може себе захистити, лише заради кількох хвилин насолоди.
О, чужоложство знає багато способів вбивства! Вбиваючи, ми ще й потім нарікаємо на Бога, перекладаємо на Нього провину за свої проблеми і хвороби. Але ж це ми самі закладаємо фундаменти наших нещасть і стягаємо їх на себе нашими гріхами. За гріхом завжди стоїть ворог, сатана. Відчиняємо йому двері, тяжко згрішивши. А коли спадає на нас нещастя, в усьому звинувачуємо Бога… Горе тому, хто намагається зруйнувати шлюб! Він ударяє в скелю, якою є Ісус – адже Бог завжди оберігає з’єднані Ним подружжя: не сумнівайтеся в цьому.
Хочу вам ще порадити, щоб ви не дуже зважали на різних тещ і свекрух, які втручаються в життя своїх дітей і намагаються зруйнувати шлюби, сіючи недовіру, посилаючись на когось розумнішого. А ви, свекрухи і тещі, навіть якщо не любите своїх невісток чи зятів, не втручайтеся в їхнє життя -краще помоліться за них. Вони ж одне ціле в подружжі, і на те вже немає ради. Все, що ви можете зробити – це молитися за них. Моліться і мовчіть. Жертвуйте Богові те мовчання, хоч, може, воно й не даватиметься вам легко. В потойбічні чимало жінок засуджені через те, що втручалися в подружнє життя своїх дітей. Це дуже тяжкий гріх. Що тут можна порадити? Коли зауважите, що у ваших дітей щось не так, хтось з них порушує шлюбну присягу, моліться і мовчіть.
Просіть Бога допомогти їм. Можете також порозмовляти з обома і просити їх рятувати своє подружжя, адже є діти. Та й подружжя створюються не лише для того, щоб любити й обдаровувати одне одного коханням, але й щоб пробачати одне одному. Треба боротися за подружжя, а не проти нього, стоячи на якомусь боці барикади.
Підступність диявола
Хто дивився фільм “Страсті” Мела Гібона, той може пригадати епізод, в якому диявол був зображений дитиною, що усміхалася Ісусові, коли Його бичували. Нині це вже не дитина, а жахлива потвора, що є причиною і наслідком великого зла, яке поневолює безліч людей пристрастями, чарами, псевдовченнями – скажімо, як те, в якому стверджується, що диявола взагалі немає. Його винахідливість справді вражаюча. Він переконує нас в тому, що його не існує, аби спокійно робити з нами все, що йому заманеться. Він оббріхує християн, сіє сум’яття в душах людських, вишукуючи найслабші місця кожної душі. До прикладу, є чимало католиків, які ходять і на Богослужіння, і до ворожок, бо диявол переконує їх, що в цьому немає нічого поганого, адже вони нікому не роблять зла. Демон зводить людей і маніпулює ними за допомогою своєї підступності.
Кажу вам: якщо ви звертаєтеся до ворожок, незалежно від того робите ви там щось чи ні, диявол залишить на вас своє тавро. Як і на тих, котрі захоплюються астрологією, окультизмом, ворожать на картах, викликають духів, беруть участь в сеансах спіритизму, вважаючи усі ці небезпечні практики звичайними модними захопленнями.
Щодо мене, то я вперше пішла до ворожки за намовою своєї товаришки, аби дізнатися, що мене чекає в майбутньому. І диявол позначив тоді мене своїм тавром, бо відтоді з’явилися в моєму житті сум’яття, неспокій, відчай. Я погано спала вночі. Почала часто думати про самогубство, хоч і не розуміла чому. Плакала, почувалася нещасливою, не мала в душі спокою. Молилася, але не відчувала присутності Господа – так, як це було в дитинстві, та й молитися мені ставало дедалі важче. Я лише тепер розумію, що сама відчинила двері дияволу і він увійшов в моє життя з усією своєю міццю.
Душі в Чистилищі
Але повернімося до того страшного місця на краєчку прірви, де опинилася моя душа, бо на те були вагомі причини. На той час я не вірила в існування диявола, а отже – й Бога, і це був справжній атеїзм, хоч я цього не розуміла. “О ви, нещасні душі, витягніть мене звідси! – намагалася я докричатися до душ в Чистилищі. – Благаю вас, допоможіть!”.
Гукаючи, відчула нестерпний біль і відразу побачила, що мільйони людей плачуть і страждають разом зі мною. Особливо багато було серед них молоді.
Ви навіть не можете уявити, яким нестерпним є відчуття відсутності Бога – якщо це кара за гріх. А що таке гріх, як не повне протиставлення Богові, тобто – Любові?.. Наслідки гріха жахливі, а ми так легковажно жартуємо, вигадуючи анекдоти про пекло і демонів. Повірте мені – це зовсім не смішно. Я й досі не можу стримати сліз, коли згадую те, що мені довелося побачити в Чистилищі: страждання мільйонів людей. Були тут самогубці -ті, котрі вкоротили собі віку від розпачу. Я бачила, як їх катували демони. Але найбільшою карою для них було відчуття відсутності Бога, бо в тому місці Його наче не існує. Я зрозуміла, що самогубці мусять каратися в Чистилищі стільки часу, скільки їм залишалося прожити на землі. Знищивши себе, вони переступили Закон Божий, тому демони мали доступ до них.
Хоч, здебільшого, душі в Чистилищі ізольовані від впливу зла, тож не мають нічого спільного з демонами. Але не ті, котрі вчинили самогубство. Якби вони знали, що їх чекає в тому, іншому світі, погодились би на будь-яке страждання на землі, тільки не на таке, як тут. Бо, невимовно страждаючи, вони мусять дивитися, як побиваються за ними їхні рідні і близькі, зносять ганьбу чи не можуть позбутися відчуття провини. Вони чують, як ті кажуть: “Якби ми виховали його інакше, якби ми його покарали, якби ми йому пояснили…”. Ці докори сумління стають пеклом для тих, котрі залишилися на землі, і самогубці через це невимовно страждають. А демони радіють, показуючи їм, як плачуть їхні батьки, як звинувачують самі себе і навіть оскаржують Бога – замість того, щоб докорінно змінити своє життя, чинити справи милосердя, відвідувати хворих, замовляти Богослужіння за померлих і брати участь у них.
Адже душі, які перебувають в Чистилищі, самі собі уже нічим допомогти не можуть. Але Бог може допомогти їм через безмірні ласки літургійних жертв. Саме такою повинна бути наша допомога душам в Чистилищі, і ми самі маємо брати в ній участь, офіруючи наші молитви як дар Отцеві Небесному через Найсвятішу Діву Марію.
Лише зараз я зрозуміла, що там, на краєчку прірви, душі в Чистилищі не могли мені допомогти. Але тоді я продовжувала кричати: “Це якась помилка! Чому я тут? Адже всі називали мене за життя святою! Я ніколи не крала і нікого не вбивала! Я нікому не завдавала страждань! Не вимагала грошей від пацієнтів, які не могли заплатити за лікування. Допомагала бідним. Ходила на Богослужіння. Хоч і не дуже прислухалася до проповідей священиків, за все своє життя пропустила не більше п’яти Богослужінь… Чому я тут?! Звільніть мене звідси! Порятуйте мене! Я ж католичка, практикуюча християнка!” – кричала і кричала, обліплена тими бридкими створіннями.
Побачила своїх батьків
Раптом у тій суцільній темряві з’явилося малесеньке світло, але я зраділа йому так, як найкращому подарунку, про який тільки можна було мріяти. Бо оте малесеньке світло вихопило з мороку кілька сходинок, що вели вгору, і на одній з них стояв мій батько. Він помер п’ять років тому, і був освітлений більше, аніж я там, внизу. Над ним стояла моя матір: була наче занурена в молитву і випромінювала ще більше світла. Коли я побачила їх обох, охопила мене невимовна радість. “Мамо! Тату! Яка я щаслива, що бачу вас тут, -закричала. – Благаю, витягніть мене звідси!”.
Я вже казала вам, що в потойбіччі нічого приховати не можна, тож я відчула усю глибину болю і страждання моїх батьків, коли вони побачили мене на краєчку прірви. Заслонивши обличчя руками, батько гірко плакав, а мама продовжувала молитися, тож я зрозуміла, що витягнути з тієї чорної діри вони мене не можуть. Зрозуміла також, що були тут тому, аби скласти звіт перед Богом за моє виховання, адже мали своїм життям і прикладом застерігати мене від пасток диявола, підтримувати в мені дані Господом таланти й оберігати їх. Такими є обов’язки всіх батьків, але зараз я благала своїх про єдине: щоб витягнули мене звідти.
Евтаназія
І коли в потойбіччі я несамовито благала рятунку, моє тіло в реанімаційній агонізувало. Під’єднана до багатьох апаратів, я все-одно помирала. Нирки і легені не працювали, тож, на думку лікарів, не було жодного сенсу в подальшій реанімації. Лікарі вже розмовляли з моїми рідними, готуючи їх до думки, що врятувати мене не вдасться. “Але не вам вирішувати, жити їй чи ні, – не поступалася своїм колегам моя сестра і не давала згоди на від’єднання мого тіла від апарату штучного дихання. – її долю може вирішити тільки Бог!”.
Тут треба сказати, що за життя я була послідовною прихильницею евтаназії, так званого права на “гідну смерть”, але моя сестра чомусь не брала до уваги мої переконання. Як з’ясувалося пізніше, вона відчула не лише благання моєї душі про порятунок, але й присутність наших батьків. Подумала, що батьки прийшли по мене, тож з розпачу закричала: “Ні! Не забирайте її з собою, адже у неї малі діти! Ні, не забирайте мою сестру Глорію! Залиште її!”.
Лікарі змушені були вивести мою сестру з реанімаційної, бо були переконані, що вона в шоці. Щойно переживши смерть свого сина – мого племінника, тіло якого повинна була забрати з крематорію, вона три доби не спала, тож не дивно, що колеги вважали її стан шоковим.
ЕКЗАМЕН
А я продовжувала кричати в тому, іншому світі: “Витягніть мене звідси! Це якесь непорозуміння! Хтось помилився, адже я католичка!”
Раптом почула приємний небесний голос, що наповнював глибоким спокоєм, радістю і любов’ю. Усі темні постаті блискавично відступили від мене, попадали долі і лежали так, наче вшановували Господа.
“Добре, – знову почула я той небесний голос. – Якщо ти дійсно католичка, повинна знати усі заповіді Божі”.
Що за несподіваний екзамен?.. Сама собі приготувала пастку своїм криком, визнанням своєї причетності до Католицької Церкви, – подумала тоді. Пригадувала, що заповідей є десять, не більше, але які вони?
“Люби Господа Бога свого усім своїм серцем, усією своєю душею…”
Пригадую, мама часто говорила про першу заповідь любові. Нарешті її слова мали для мене якусь вартість! її постійні нагадування і повчання були не даремними. Це мене трохи підбадьорило і я подумала, що зумію витримати екзамен, навіть усього не знаючи, як це часто мені вдавалося в житті. “Перша заповідь звучить так, – уже сміливіше мовила: “Люби Господа Бога понад усе, а ближнього свого як самого себе”.
“Так? – знову почула небесний голос. – А ти любила Господа Бога свого і своїх ближніх?”.
“Звичайно!” – відповіла я впевнено.
“Ні!” – почула кришталево чистий голос, що прозвучав наче удар блискавки. “Ні, не любила ти свого Бога понад усе! -продовжував ударяти голос. – Не кажучи вже про свого ближнього… Ти створила собі власного Бога – такого, який тебе влаштовував, і лише іноді давала Йому трохи місця в своєму житті, лише за найбільшої потреби. Він був для тебе таким собі сигналом про порятунок. Поки ти була бідна і розуміла, що родина самотужки неспроможна дати тобі вищу освіту, ти падала перед Ним на коліна і могла так стояти годинами, благаючи Бога звільнити тебе від бідності, допомогти тобі здобути вищу освіту і стати в суспільстві шанованою людиною. “Я промовлю вервицю, але Ти не забудь дати мені трохи грошей, Господи”, -такою часто була твоя молитва. Такими були твої стосунки з Богом. Так ти поводилася з Ним!”.
Була це правда, сумна правда, якої я не могла ні прикрасити, ні заперечити. Могла додати, що Бог був для мене своєрідним банкоматом, а карткою – вервиця. Вкладаючи її до банкомату, розраховувала отримати певну суму грошей. Такими були мої стосунки з Богом.
А щойно Бог допоміг мені здобути вищу освіту, а відтак і вагу в суспільстві, щойно я почала заробляти стільки, що могла собі чимало дозволити – Бог став зайвим для мене, наче якась непотрібна річ. Натомість моє власне “я” почало рости, перетворюючи мене на зарозумілу егоїстку, не здатну до найменших порухів любові чи вдячності стосовно Господа. Бути вдячною? Та ніколи! Нікому! Адже я сама всього досягнула, стала “кимсь”, подбала про здійснення власних мрій. Так я думала тоді. Була сліпа, зовсім сліпа, не могла побачити своїх колишніх молитов і благань. Мені навіть на гадку не приходило сказати: “Господи, дякую Тобі за ще один подарований день! Дякую за здоров’я! Дякую за життя і здоров’я моїх дітей. Дякую за дах над головою, адже стільки бездомних його не мають! Допоможи їм, Господи. Дай їм хоча би найнеобхідніше: їжу. Не залишай їх наодинці зі своїми проблемами. Допоможи їм!”.
Жодного слова подяки не почув від мене Господь. Я була самодостатня. Мені достатньо було мене самої, мого власного “я”. Більше того: моя невдячність зробила мене пихатою – я нехтувала Богом і виставляла на посміховисько Його слуг.
Евтаназія
Більше, ніж в Бога, вірила я в Меркурія, Венеру та інші небесні світила. їхні амулети були для мене важливіші, ніж Бог. Я була засліплена астрологією, вірила віщуванням небесних світил і розповідала всім, як вони впливають на моє життя і спрямовують його в позитивне русло. Астрологія – це одне із захоплень, на яке ми не звертаємо особливої уваги, і коли пізніше зауважуємо, що заплутались в його демонічних тенетах, буває занадто пізно. Я також не уникнула цього поширеного нині захоплення. А різноманітні езотеричні вчення( навіть якщо вони були витвором хворої уяви) цікавили мене значно більше, ніж Благовістя Господа. Все це було значно популярнішим, ніж Біблія і двотисячолітня наука Католицької Церкви. Віра в реінкарнацію була для мене прийнятною, оскільки хоч чимось заповнювала моє, позбавлене справжньої віри, життя. Ніякої вдячності до Бога-Творця я не відчувала. Та й взагалі про це зовсім не думала.
“Божа ласка” — це були слова, які я викреслила зі свого мовного словника, як щось чуже, таке, що не відповідало моєму стилю життя. І зовсім не усвідомлювала, що Господь відкупив мене ціною Своєї Найдорожчої Крові. Але з’ясувалося усе це лише під час того потойбічного екзамену з десяти заповідей Божих – завдяки запитанням і поясненням небесного голосу. Раптом я побачила все чітко і ясно, наче полуда спала з моїх очей. А голос продовжував екзаменувати мене, влучаючи в мене моїми ж словами, показуючи , що я лише прикидалася, ніби люблю і вшановую Господа… То невже мене вкинуть у пекло? Невже іншої дороги для мене нема?..
Пригадую, якось зайшла до мого кабінету миловидна жінка і запропонувала обкурити приміщення сумішшю сухих трав, скропити чимось на щастя і виконати ритуал відлякування невдач. “Не вірю в такі нісенітниці, – мовила я, – але прошу, робіть! Якщо не зашкодить, то допоможе”. Жінка промовила якесь заклинання, скропила чимось приміщення, наповнюючи його в такий спосіб здоров’ям і щастям – і я, лікар, дозволила звичайним забобонам, примітивній магії, що суперечила моїй науці, мати більший вплив на мене, аніж Господь Бог і Його Благовістя!
Та ще й в одному з кутів свого кабінету встановила глечик з м’ясистим алое, бо мені сказали, що ця рослина поглинає негативну енергію. Ось на такі манівці я зійшла. Таким було моє тодішнє життя, якого тепер я соромлюсь. Аналізую все, що думала, що робила, і зіставляю з десятьма заповідями Божими. Тепер я бачу, що не раз зверталася до Бога з шаною і любов’ю, перш ніж відвернулася від Нього і почала блукати дорогами атеїзму та приймати фальшиві вчення.
Я і мої ближні
Як це не прикро, але тими ж вустами, що вшановували і прославляли Господа, я кривдила і засуджувала ближніх своїх. Критикувала все і всіх. Нічого мене не влаштовувало в цьому світі, отож вказувала ближнім на їхні недоліки і картала їх.
Тільки на себе не вказувала, себе не звинувачувала ні в чому. Була “доброю, коханою, гарною, святою Глорією”, котра стверджувала, що любить Господа, і… водночас залишалася заздрісною, нестерпною, невдячною людиною. Ніколи не подякувала ані своїм батькам, ані родині за ті труднощі, які вони брали на себе, щоб дати мені добру освіту, допомогти здобути авторитет у суспільстві.
Більше того: щойно я здобула все це, піднялася по драбині кар’єри, як мої батьки і моя родина відійшли на задній план мого життя. Я навіть соромилася своєї матері, бо походила вона з простої родини і жила бідно.
Я і моя родина
Під час того потойбічного екзамену з десяти заповідей Божих з’ясувалося, що я була ще й далеко не взірцевою дружиною. Щодня, від самісінького ранку на все нарікала. “Добрий день, кохана”, – вітався зі мною чоловік. А я на те: “І де ти бачиш добрий день? Визирни у вікно! Знову дощить!”. Була непривітна, все критикувала або заперечувала. Ніхто не міг мені догодити. Завжди шукала якоїсь приключки, аби за щось вчепитися. І не лише стосовно чоловіка. З дітьми також поводилась зверхньо, нервово.
Не кажучи вже про ближніх моїх, котрі не належали до моєї родини. Ні любові, ні співчуття до них я не виявляла. “Ти просто ніколи не думала про них!” – зауважив Господь і показав мені безліч хворих, самотніх людей, котрі потребували моєї допомоги. “Господи, – мовила я – які нещасні ці люди! Ніхто не турбується про них. Дозволь мені відвідати і розрадити їх, погомоніти з ними… А ці покинуті діти, ці малі сирітки, як вони страждають, Господи!”.
Чим більше я бачила, тим краще розуміла, що у моїх грудях було скам’яніле серце. Словом, на тому екзамені з десяти Заповідей Божих я зазнала повної поразки, і це було жахливо. Життя моє проминуло в суцільному хаосі. Так, я нікого не вбила. Так, допомагала матеріально бідним, але робила це не безкорисливо, з любові чи співчуття, а щоб справити добре враження, щоб показати, яка я щира, та ще й використати чиюсь бідність для власної слави чи власних потреб. Здебільшого, обдаровувала тим, що було вже мені не потрібне, але при цьому ставила свої умови. Казала: “Даю тобі цю річ, а ти, будь ласка, піди замість мене на збори до школи, де навчаються мої діти, бо я зовсім не маю часу, а там завжди перевіряють, чи є хтось з родини”. В такий спосіб я справді роздавала багато особистих речей, але кожен подарунок був пов’язаний з певними бажаннями чи умовами.
Крутила людьми, як хотіла. Маніпулювала ними, і вони ставали від мене залежними. Особливо подобалось мені їхнє захоплення мною, коли вони поза очі називали мене великодушною, доброю і святою. Такий імідж я створила собі в своєму оточенні, і ніхто не знав, що він не відповідає дійсності.
Під час того потойбічного екзамену все з’ясувалося. Мені було сказано: “Єдиним богом, якого ти шанувала, були гроші. Цим своїм богом сама себе засудила до прірви. Через гроші ти все більше віддалялась від Господа”. Це справді було так. Якийсь час ми мали багато грошей, однак потім збанкрутували, залізли в борги і залишилися без нічого, тому, коли я почула про гроші, мовила гірко: “Навіщо зараз говорити про це, адже на землі в мене залишилися тільки проблеми й борги!”. Більше не могла сказати нічого…
“Не взивай намарно імені Господа Бога твого…”
Коли ж той небесний голос звинувачував мене в порушенні другої Божої Заповіді, я виразно побачила, як ще дитиною навчилася брехати, бо зауважила, що брехня – найкращий спосіб уникнути покарання матері, що іноді бувало дуже суворим. Так я почала іти дорогою свого життя поруч з батьком брехні – дияволом. Ми стали друзями, тож він навчив мене добре брехати. Разом з тим, як росли мої гріхи, моя брехливість вдосконалювалась, ставала все винахідливішою і безсоромнішою. І так, вдосконалюючись в майстерності брехні, я вже не могла позбутися її, як боргів, якщо їх назбирується дуже багато.
Але найзухвалішою моя брехливість була в царині релігії. Зауваживши, що моя мама має велику довіру до Господа і що вже саме ім’я Його є для неї святим, я подумала, що це найкращий захист для моєї брехні, і через кожну дрібницю почала присягатися ім’ям Божим, Ранами Ісуса Христа, роблячи це легковажно і з насолодою.
Чи можна собі уявити, щоб дитина дійшла до такого нахабства і, бабраючись в болоті брехні, втягувала туди Господа, щоразу прикриваючись Його ім’ям?
Дорогі брати і сестри, ось так я на власному прикладі переконалася, що слова й обіцянки, які ми часто за звичкою, бездумно вимовляємо, наче кидаючи на вітер, насправді нікуди не зникають. Брехня – це бумеранг, який рано чи пізно повернеться до нас і впаде на наші голови.
Це жахливо, але я пригадую, що не раз, коли мама, розгнівана моєю брехнею, ставала непоступливою і суворою, я вдавалася до свого останнього козиря. Казала: “Та нехай мене блискавка вдарить, якщо брешу!”. Тоді ніхто не надавав моїм словам серйозного значення, але вони справдилися: мене вдарила блискавка, пройшла практично через усе моє тіло, наче поділивши його навпіл, але завдяки Милосердю Божому я жива і стою перед вами, щоб донести до вас це свідчення.
Там, в засвітах, мені була показана і вся моя голослівність стосовно католицької віри. Я побачила, що надаремно взивала ім’я Господа Бога нашого, тоді, як усі створіння падали перед Ним ниць, виявляючи Йому свою любов і шану. Бачила також Найсвятішу Діву Марію. Стоячи на колінах перед своїм Сином, Вона молилася і благала за мене, а я, велика і підступна грішниця, хотіла бути з Ним на “ти” у своєму багні. Більше того – я побачила, як часто бунтувала проти Господа, ображалася на Нього і навіть проклинала Його. Але тепер я відчувала через це не тільки сором, але й нестерпний біль.
“Пам’ятай день святий святкувати”
Екзамен з другої Заповіді Божої був для мене чи не найважчим. Голос нагадав мені, що не менше чотирьох, а то й п’яти годин на добу я присвячувала своєму тілу, своєму зовнішньому вигляду, а на те, аби помолитися до Господа, не мала й десяти хвилин. Навіть коли обіцяла Йому відмовити вервицю, робила це поспіхом, абияк. Казала: “От і добре, помолюся, коли буде рекламна пауза під час мого улюбленого телесеріалу”. А щоб не йти в неділю на Богослужіння, казала: “Мамо, адже Бог є всюди, то навіщо йти до церкви, аби там з Ним зустрітися?”. Побачила також в потойбіччі, якою невдячною була стосовно Господа – ніколи навіть і гадки не мала, аби подякувати своєму Творцеві і Спасителю. 24 години щодоби Він чекав на мене намарно. Навіть Дня Господнього – святої неділі не існувало для моєї невдячності, а якщо інколи я таки вибиралася до костелу, то для моєї душі це був наче похід до їдальні, адже душа марніла без духовної поживи, голодувала. А от для тіла, для цієї минущої оболонки, часу у мене завжди було вдосталь . Я була невільницею власного тіла. Про душу не дбала. “Осиротила” її. Ніколи не годувала Словом Божим, бо була переконана, що той, хто регулярно читає Біблію, рано чи пізно з’їде з глузду.
Найсвятіших Тайн для мене взагалі не існувало. Я не могла уявити, що визнаватиму свої провини перед отими “звапнілими стариганами”, що, на моє переконання, були значно гіршими і гріховнішими за мене. В такий спосіб диявол тримав мене якнайдалі від Найсвятіших Тайн, а отже йому вдавалося зберігати мою душу брудною і неосвяченою. Щоразу, коли я чинила новий гріх, він витискав на моїй душі своє тавро – знак царства темряви.
І мої гріхи не минулися для мене безслідно – вони відбилися на здоров’ї моєї душі. Ніколи (хіба що окрім сповіді перед Першим Причастям) я не була в сповідальні. Згодом дізналася, що серед священиків є також чимало супротивників “навушної” сповіді, яка начебто не відповідає вимогам сучасності. Тож ставалося так, що, недостойна, приймала Святе Причастя. Та ще й обурювалася: “Хіба це Найсвятіші Тайни? Як може Бог Всемогутній стати шматочком хліба, Частичкою? Замість того, аби таке вигадувати, краще би подбали про її смак. Бо вона нагадує мило”.
Ось до якого блюзнірства я дійшла! Поступово опускалася на дно, де ні про які стосунки з Богом, моїм Творцем, не могло бути й мови. А душа моя залишалася голодною і спраглою.
Як і душі багатьох дітей, яких не охрищують після народження. Сьогодні часто можна почути: “Дитина сама повинна вирішити, коли виросте, треба їй христитися чи ні”. Але ж не христити дитину – це все одно що не годувати її, кажучи: “Хай сама вирішить, коли виросте, їсти їй чи ні”.
Ми відповідаємо перед Богом за те, чи давали своїм дітям поживу духовну. Ми самі позбавлені духовної поживи без таїнств церковних, тож наші душі голодні.
Тайна священства
Важким гріхом в потойбіччі Господь визнав ще одну мою ваду: упереджене ставлення до священиків. Відколи себе пам’ятаю, в нашій родині тільки й чути було про те, що вони бігають за кожною спідницею, а грошима і маєтками наділені рясніше, ніж ми, бідні люди. Найбільше обмовляв священиків мій батько, а ми, діти, повторювали за ним всілякі дурниці…”Хто ти така, щоб судити посвячених, обмовляти і критикувати їх? Хіба ти Бог?” – сумним, але суворим голосом запитав мене Господь. – Вони люди з плоті і крові…А якщо вже говорити про святість пастиря, то осягнути її він може тільки за допомогою вірних, парафіян. Спільнота підтримує посвяченого своєю шаною, своїми молитвами. А коли він згрішить, негоже накидатися на нього зі звинуваченнями – провину потрібно шукати найперше в спільноті, яка не виявляла до священика належної поваги, не підтримувала його, не молилася за нього чи робила це недостатньою мірою”.
Так говорив Господь, показуючи мені, що діялося, коли я критикувала священика і навіть звинувачувала його в гомосексуалізмі: “новина” ця блискавично поширювалась у спільноті, а до моєї душі присмоктувалось все більше демонів.
Отож, як з’ясувалося, дорогі мої сестри і братове у Христі, коли священик згрішить, спільнота відповідає за нього перед Богом. Диявол ненавидить католиків, але їхніх пастирів ненавидить ще більше. Ненавидить нашу Церкву, бо допоки будуть священики, доти вимовлятимуться слова консекрації.
Окрім цього руки священика торкаються Бога і, навіть якщо він звичайна людина, має повноваження закликати з неба Господа. Через його слово відбувається переміна звичайного хліба і вина у Тіло і Кров Господні. Священик – це людина, посвячена Господу і визнана Богом Отцем.
Тож не випадково, коли священик підносить Частичку, відчувається присутність Господа і всі падають на коліна, навіть демони. А я, коли відвідувала Богослужіння, не звертала на це жодної уваги: посмоктуючи жуйку, роззиралася довкола, думаючи про що завгодно, тільки не про Святу Євхаристію, або й просто куняла. А потім ще й нарікала, що Господь мене не вислуховував, коли зверталася до Нього з проханнями.
Там, в потойбіччі, я побачила, як усі створіння падали на коліна, коли з’являвся Господь. За Ним ішла Діва Марія. Вона молилася за мене, передавала Своєму Синові всі молитви, що підносилися до Неба в моєму намірі. А я, грішна, з крижаним, скам’янілим серцем споглядала на всю цю євхаристійну містерію і думала: “Ну що ж, Господи, я тут, а Ти – там…” Ким я була тоді, як не руїнами замку, зведеному колись на піску і багні, – а вважала себе доброю, майже святою. Погорда і образа – ось що я здебільшого відчувала до Господа, який завжди з любов’ю турбувався про мене. Але ж навіть демони падали при Його появі на коліна!
Година смерті – наша “остання година”
О, як ненавидять демони посвячені руки священика – обранця Неба! Вони відчувають особливу відразу до нас, католиків, бо ми маємо Євхаристію, а це – ворота до Неба, єдині ворота. “Хто споживає Моє Тіло і п’є Мою Кров, матиме життя вічне”…Не прийнявши Євхаристії, тобто Тіла і Крові Господа, ніхто не може потрапити до вічності. Господь приходить до кожного, хто помирає – байдуже, яку віру той визнавав(чи не визнавав). До кожного в годині смерті приходить Ісус Христос. “Це Я, твій Господь!” – говорить, сповнений милосердя і любові.
І якщо людина, котра помирає, приймає свого Господа і просить пробачення за гріхи, діється щось нечуване, що важко пояснити: Господь блискавично забирає душу цієї людини туди, де якраз відбувається Богослужіння, і дає їй містичне Причастя. Бо тільки той, хто споживає Тіло і Кров Господа, може увійти до Неба. Це таємнича ласка, яку Бог дав нашій Церкві, а скільки людей, не знаючи про це, проклинають її! Так, ті, котрі помирають, потрапляють здебільшого до Чистилища, але й там є Тайна Євхаристії, з якої вони можуть черпати ласки і врешті осягнути спасіння. Тому диявол так ненавидить священиків. Допоки будуть священики, відбуватиметься чудесна переміна хліба і вина в Тіло і Кров Господа. Через це ми зобов’язані багато молитися за священиків, бо демони атакують їх безперервно. Господь показав мені усе це, і тепер я знаю, що тільки через священика в Тайні покаяння можна отримати відпущення гріхів.
То хто такий священик, конфесіонал, як не містична купіль для душі? Коли душа людини через вчинені нею гріхи стає брудною і чорною, лише священик може обмити її під час сповіді Кров’ю Ісуса Христа. А ще – розірвати тенета, якими нас обплутав диявол.
Саме через це диявол так ненавидить священиків і робить все можливе, щоб довести їх до гріха. Адже навіть ті священики, котрі дійсно грішать, мають дану згори владу відпускати гріхи і сповняти усі Тайни. Господь показав мені, як це відбувається, хоч збагнути духовну дійсність людині важко. Так от, через Рани Ісусового Серця душа підноситься до воріт Милосердя Божого й очищається в Серці Вічного Архіпастиря Найсвятішою Кров’ю Христа.
Я бачила, як моя душа була очищена, коли я визнала свої гріхи. Щоразу, коли я щиро каялася, Господь розв’язував тенета, які тримали мене біля диявола.. .Як жаль, що я раніше не навернулася до Тайни покаяння! А вона для нас доступна тільки завдяки священикам. Як і всі інші Тайни. Тому ми зобов’язані молитися за своїх пастирів, аби Бог оберігав їх, освячував і скеровував на шлях Істини. А в ненависті диявола до Церкви і священиків немає нічого дивного, адже вони визволяють з царства темряви багато душ.
“Шануй батька твого й матір твою…”
Так ми дійшли до четвертої заповіді, і Господь показав мені, якою я була невдячною стосовно своїх батьків, як тяжко і страшно кляла їх, дорікаючи їм за те, що не маю того, чим забезпечені мої подруги. А те, що тяжкою працею і заощадженнями здобували для мене мої батьки, цінувати не вміла. Навіть відчувала таку відразу до них, що стверджувала, ніби мама мені не рідна, бо надто примітивна, щоб бути моєю матір’ю. Себе ж вважала людиною винятковою, доброю і майже святою.
Невимовно важко було мені дивитися збоку на себе справжню: безбожницю, котра негативно впливала на все, що траплялося їй на шляху. Господь пояснив мені також, чому була переконана, що не матиму труднощів з четвертою заповіддю: бо в останні роки життя моїх батьків взяла на себе усі витрати, пов’язані з їхніми хворобами – оплачувала ліки і послуги лікарів. Через це вважала, що виконала четверту заповідь навіть більшою мірою, аніж того вимагалося. Такою була філософія мого життя, де все визначали гроші. За допомогою грошей мені вдавалося маніпулювати батьками настільки, що, засліплені моїм багатством, вони підносили мене до рангу божества.
Там, в потойбіччі, я змушена була нарешті приглянутися до свого батька, як він вчив мене відповідальності і працьовитості, бо, попри усі свої вади, був непоганою людиною. І все було би добре, якби він ще й подбав про мою душу і став добрим прикладом для своєї доньки, живучи Благовістям і вірою. На жаль, тут він не виправдав сподівань моєї матері. Та й навіть не зауважував, як тонуло моє життя у багні, позбавлене доброго батьківського прикладу.
Особливо боляче було мені через те, що він не приховував своїх позашлюбних стосунків – навіть любив хизуватися своїми пригодами і, як справжній “мачо”, умів догодити кільком жінкам одночасно. До того ж пив і палив. Але, як це не дивно, усі свої вади і погані звички вважав чоловічими перевагами, і навіть чеснотами, а отже пишався ними.
Я бачила, як мама гірко плакала, коли батько вихвалявся своїми новими коханками, розповідав про стосунки, які з ними мав. Це викликало в мені гнів і ненависть. Так починалася “духовна смерть” моєї душі. Мене огортав розпач, коли я бачила, як принижує мій батько мою маму перед очима усього світу. Казала собі, що ніколи не буду такою, як вона. Ніколи не дозволятиму чоловікові себе принижувати. Казала їй, що це через таких жінок, як вона, котрі не мають власної гідності і самоповаги, інші жінки не можуть здобути належної їм шани в суспільстві. Називала її ганчіркою, яка дозволяє зарозумілому нахабі знущатися з себе, а батькові казала, що ніколи не дозволю, аби хтось чинив зі мною так, як він чинить з моєю мамою. А якщо мій чоловік буде мені зраджувати, помщуся йому так, як сама того схочу.
Обурений моєю зухвалістю батько знову вчинив як справжній “мачо”: лупцював мене і кричав: “Що ти собі дозволяєш?! Хто ти така, щоб розпускати язика ?!”. Але мене це не зупинило. “Бий! – кричала я також. – Можеш навіть і вбити, але я присягаю тобі: якщо вийду заміж і довідаюсь про невірність чоловіка, помщуся йому так жорстоко, що всі чоловіки зрозуміють, як страждає жінка, коли її принижують і зраджують, маючи за останню ганчірку!”.
Несамовитий гнів, обурення, відраза змалку отруювали мою душу, псували характер, а коли я стала дорослою і вже матеріально не залежала від своїх батьків, почала наполягати, аби вони розлучилися. Переважно тиснула на маму. Казала:” Чому ти терпиш такого негідника, як мій батько? Чому дозволяєш йому принижувати себе, наче ти не людина, а ганчірка, якою витирають ноги?!”.
Але мама завжди відповідала одне і те ж: “Ні, дорога моя доню, не можу я розлучитися з твоїм татом. Так, мені дуже боляче терпіти його зневагу і приниження, але я жертвую своєю гідністю заради вас – моїх дітей. Вас семеро, а я одна. І краще страждати мені одній, аніж приректи на страждання ще й вас сімох. Бо щоб розв’язатися з вашим татом, мені потрібно покинути вас усіх і втекти світ за очі, а я такого зробити не можу. Та й хто буде молитися за твого батька, якщо я покину його? Хто подбає про його навернення і спасіння? А страждання і приниження, яких він мені завдає, я з’єдную з невимовними стражданнями Господа нашого Ісуса Христа на Хресті. Щодня кажу Йому: “Те, що я зношу і терплю, ніщо порівняно з Твоїми стражданнями, які Ти прийняв за нас на Хресті. Тож, аби моє терпіння мало вартість, прошу Тебе, з’єднай його зі Своїм так, щоб воно здобуло ласку навернення для мого чоловіка і моїх дітей, та щоб їхні душі не були засуджені на вічні муки”.
Але мені зрозуміти мамині пояснення було важко. Зрештою, я їх не тільки не розуміла – вони дратували мене, викликаючи ще більше обурення та гнів. Я стала справжньою бунтаркою, а відтак і активісткою різних організацій, які захищали права жінок. Зокрема, і право на аборти та співжиття партнерів у громадянському шлюбі. Пропагувала розлучення, як засіб розв’язання подружніх проблем. “Око за око і зуб за зуб”, – такими були мої засади щодо подружньої зради, що означало: жінка повинна помститися за невірність чоловікові, зрадивши йому( якщо це можливо) з його найкращим товаришем. І хоч сама я ніколи не зраджувала своєму чоловікові, мої емансиповані поради, на жаль, нашкодили багатьом.
“Не вбивай!”. Аборти
Коли в моїй Книзі життя ми дійшли до п’ятої заповіді, я подумала: нарешті матиму спокій, адже нікого не вбила. Але в очах Господа все виглядало зовсім інакше…
Якось моя подруга Естела звернулася до мене з такими словами:”Тобі уже тринадцять, а ти й досі не позбулася цноти… Це дивно”. Я була вражена її словами, адже моя мама завжди казала, що цнота – це дар, який дівчина може пожертвувати Богові, і що дуже важливо до одруження зберігати цноту. “А моя мама відвела мене до гінеколога, щойно у мене почалися місячні, і тепер я вживаю протизаплідні засоби”, – нахвалялася Естела.
Тоді я навіть не знала, що таке протизаплідні засоби, тож подруга пояснила мені, що це таблетки, які не дозволяють завагітніти, і зізналася, з якими чоловіками вже спала. У неї було багато хлопців та молодих чоловіків і вона стверджувала, що інтимні стосунки дуже приємні. А відтак запропонувала, що відведе мене в таке місце, де я зможу дечого навчитися. Мені було страшно, однак я таки пішла з нею і ще з кількома подругами до кінотеатру на показ порнографічного фільму. Але що, окрім сорому і відрази, могла відчути тринадцятилітня дівчина, в батьківському домі якої не було навіть телевізора?.. Кол и ми дивилися порнографічні сцени, мені здавалося, що я потрапила до пекла, тож ледве досиділа до кінця сеансу.
Того ж дня пішла з мамою на Богослужіння, і поки мама молилася перед вівтарем, вирішила висповідатись, бо почувалася не найкраще. Сповідалася, як завжди, в одного й того ж священика, тож він знав усі мої гріхи напам’ять: була неслухняна, списувала домашні завдання, не виконала всієї хатньої роботи…Однак, коли я сказала, що втекла з дому, аби піти в кіно, священик обурився і мало не закричав : “Як?! Втекти з дому? Без відома мами піти в кіно?!” Я подумала: якщо він кричить через такі дрібниці, то що робитиме, коли довідається, який фільм я дивилася – хіба що мене поб’є, тож вирішила затаїти правду.
Відтоді диявол почав діяти у мені. Я зрозуміла, що можу вибирати: казати все священикові чи ні. Так почалося для мене святотатство сповіді. Я приймала причастя, хоч знала, що висповідалася нещиро. Це був початок моєї духовної смерті, а наприкінці свого життя я вже не вірила в існування диявола, і навіть вважала чеснотами деякі свої гріхи. Там, в потойбіччі, Господь показав мені, як я йшла, тримаючись за Його руку, коли ще була дитиною, яку велику довіру відчувала до Нього, і як мої гріхи віддаляли мене від Бога та Його спрямовуючої руки. Господь сказав мені, що кожен, хто негідно приймає Його Тіло і Кров, робить це на суд собі. В своїй Книзі життя я побачила, що дванадцятилітньою ще вірила в Бога і ходила в мамою на адорацію, а диявол через це лютував.
Але щойно почалося моє грішне життя, як в моєму серці оселився неспокій. Коли я сказала подругам, що мене мучить сумління і що я хочу піти до сповіді, вони здивувалися: “Ти що, з глузду з’їхала?! І перед ким ти сповідатимешся? Перед священиком, який має більше гріхів, ніж ти?”. В моїй душі почала точитися боротьба поміж тим, що говорили мої подруги, і тим, що я чула від моєї мами та що підказувало мені моє сумління. Аргументи подруг здалися переконливішими, тож я втратила бажання сповідатися взагалі.
Диявол виявився передбачливим: в 13 років він відсунув мене від сповіді і підібрав для мене товариство таких подруг, які вважали себе розумнішими за всіх батьків. Розмови про Бога в цьому товаристві вважалися недоречними, несучасними. Сучасним було усе корисне і приємне. Споживацтво, задоволення своїх потреб – ось що було для них сучасним.
Але я забула сказати, що тоді, над прірвою, коли я раптом почула голос Господа і всі демони пощезали, один таки залишився. Бог дозволив йому залишитися, бо то був демон гордині, яка оселилася в моєму серці і спричинялася до всіх інших гріхів. Саме цей демон тримав мене якнайдалі від сповіді і через те, що я померла в стані смертного гріха, мав право оскаржувати мене після смерті перед Господом. Адже за щораз , коли я грішила, боргувала дияволові за кожен свій гріх, тож він залишав чорне тавро на моїй, колись такій чистій і світлій душі, яку, через святотатство сповіді, Ісус вже не міг очистити й оздоровити.
Отож завжди, готуючись до Тайни сповіді, маємо просити Святого Духа і нашого Ангела-Охоронця, щоб просвітили наш розум, аби його темрява роз’яснилася. Бо диявол зумисне затемнює розум і переконує нас в тому, що ніякого гріха в наших вчинках немає і що не треба сповідатися у священика, бо він ще більш грішний, ніж ми, та й сама сповідь давно вже вийшла з моди. Власне так протягом тривалого часу думала і я, тож мені було зручніше взагалі не сповідатися.
Перший аборт моєї подруги Естели
Мені минуло тринадцять, коли завагітніла моя подруга Естела. “Але ж ти вживаєш протизаплідні засоби”, – здивувалася я. “Так, вживаю, але не допомогло”, – відповіла Естела. “І що робитимеш? Хто батько дитини?” – поцікавилась я, але відповіді на ці питання у моєї подруги не було. Сказала:”Не пам’ятаю, коли це сталося: чи під час прогулянки, чи на фестинах.. .Зрештою, повідомлю свого нареченого, що дитина його”.
В червні Естела з батьками поїхала на відпочинок, а коли повернулася, жодних ознак вагітності уже не було. Зате з жвавої, безтурботної дівчини моя подруга перетворилася на живий труп.
Як це не дивно, але жодна з нас, дівчат, не любила ходити на Богослужіння. Однак школа була при монастирі, тож відвідування Богослужінь було нашим неухильним обов’язком. Ходили ми на Літургії з черницями. Священик був похилого віку, усе робив повільно, тож нам здавалося, що Літургія триває цілу вічність. Під час Богослужіння ми бавилися, перешіптувалися, сміялися – нас зовсім не цікавило те, що відбувалося біля вівтаря. Але так було поки правив старий священик…А коли з’явився гарний на вроду і молодий , ми вирішили спробували його спокусити. Тут треба сказати, що черниці під час Літургії завжди йшли до причастя першими. За ними була наша черга, хоч жодна з нас того дня не сповідалася. Ми вигадали собі забаву: домовились, що під час Святого Причастя порозстібаємо блузки і та дівчина, біля котрої затримається рука священика та здригнеться причащаючи, вважатиметься переможницею, адже своїм гарним бюстом зверне на себе його увагу.. .Можете собі уявити, які огидні думки навіював диявол школяркам, підліткам?..
Але повернімося до Естели. Після канікул вона стала зовсім іншою. Мала затуманений погляд, бліде обличчя і ні про що не хотіла розповідати, навіть мені. Але якось у себе вдома показала післяопераційний рубець і сказала, що мама, довідавшись про її вагітність, відвезла її в інше місто до гінеколога і просила його, скільки би це не коштувало, позбутися проблеми. А проблема була великою: п’ятий місяць вагітності доньки…
Довірившись мені, Естела відчинила дверцята шафи і показала посудину із законсервованим плодом її дитини. На вимогу матері ця посудина повинна була постійно стояти перед очима доньки – як доказ її безвідповідальності – поруч з упаковкою протизаплідних засобів, щоб Естела ніколи про них не забувала.. .Чи може собі щось таке уявити нормальна людина?
Коли я запитала свою подругу, чи було їй боляче під час операції, вона відповіла, що краще тимчасовий біль, аніж клопоти, пов’язані з народженням дитини. “Проблема була розв’язана порівняно легко, – сказала, – отже причини для смутку нема”.
Але гріх завжди впливає на психіку людини, тож невдовзі Естела захворіла на жахливу депресію. Почала вживати LSD, а оскільки я була її найкращою подругою, запропонувала і мені спробувати. Казала, що цей наркотик викликає дуже приємні відчуття: тобі здається, ніби ти підносишся в повітрі, гойдаєшся на хмарах і т.п. На щастя, я боялася своєї мами, бо у неї був дуже гострий нюх і вона б неодмінно розпізнала сторонній запах наркотичної речовини, тож від спокуси спробувати наркотик рішуче відмовилась. Але, як з’ясувалося в тому, іншому світі, не страх перед суворістю матері, а її щирі молитви на вервиці, а також турбота мого Ангела-Охоронця допомогли мені уникнути спокуси. Це була одна з багатьох ласк, які я отримала завдяки молитвам моєї матері. Не можна переоцінити силу молитви.
Втратила цноту шістнадцятилітньою
Коли у мене з’явився наречений, мої подруги знову почали наполягати, щоб я позбулася цноти. “А якщо завагітнію, як ти?” – запитала я Естелу. “Не бійся, нічого не станеться, адже зараз, окрім контрацептивів, є ще й презервативи” – заперечила впевнено і дала мені п’ять таблеток, щоб я їх ковтнула, для більшої певності, відразу. “Але не забудь застерегтися ще й презервативом”, – нагадала.
Коли все вже було позаду, згадалися мені слова моєї мами. Вона казала, що дівчина, котра втрачає цноту, гасне. Я й справді відчула, як щось в мені зламалося, згасло, і що повернути його я вже не зможу ніколи. Від обіцяної подругами насолоди залишилися тільки гіркота, розчарування і смуток.
Власне, я не розумію, чому в світі так модно вихваляти секс: його пропагують по телебаченню, рекламуючи надійність презервативів; стверджують, що це добрий засіб від стресу і нагода приємно провести час. Але чомусь прихильники сексуальної революції кінця шістдесятих в зрілому віці шкодували про помилки минулого і стверджували, що своєю нестриманістю завдали багато шкоди іншим людям, і найперше – своїм дітям.
Я ж, втративши цноту, боялася іти додому, оскільки була переконана, що мама мій ганебний вчинок відразу розпізнає. Моєму обуренню не було меж. Я не могла пробачити собі, що послухала подруг і зробила те, чого робити взагалі не бажала; зробила лише тому, що боялася їхніх клинів. Та ще й, попри усі поради Естели, які я ретельно виконала, несподівано для себе самої завагітніла . Можете собі уявити страх шістнадцятилітньої дівчини, котра довідалась, що вагітна?(Голос пані Глорії починає тремтіти, але, насилу стримуючи сльози, вона продовжує свою розповідь).
Так, я боялася, дуже боялася, але це не завадило мені розпізнати певні зміни в моєму тілі. Я відчула, що в мені закільчилась ніжність до зачатої дитини, і ця ніжність почала проростати, рости, тож вирішила поділитись своїми відчуттями зі своїм нареченим. Сподівалася, що він скаже:”Одружимося – і край!”. Але він злякався. Було йому тільки сімнадцять років. Сказав, що ми ще занадто юні для батьківства і, щоб не занапастити собі життя, краще позбутися дитини.
Я була вражена, пригнічена, сумна і водночас зла на Естелу, адже це вона пообіцяла мені, що не станеться нічого. Але Естела радила не перейматися. Казала: “Я вже не раз це робила, і нічого – живу. Спочатку було боляче, потім легше, а за третім разом я вже взагалі нічого не відчувала”. “А післяопераційний рубець? – непокоїлась я. – Моя мама відразу його помітить. Для неї це буде страшний удар!”. “Нетурбуйся і цим,-заспокоювала Естела. – У мене такий помітний рубець, бо дитина була велика: п’ятий місяць вагітності, а ти недавно завагітніла, тож твоя мама нічого не помітить”.
О, мої брати і сестри у Христі! Як боляче усвідомлювати, що аборт – то лише елементарна операція для цього безбожного світу. Диявол переконує молодь, що секс існує тільки для задоволення, що ні в кого не повинно бути ніяких докорів сумління, ніякого відчуття провини. І робить він це для того, щоб кожна жертва, кожен свідомо зроблений аборт збільшували його владу у світі.
Але я дуже боялася і не могла позбутися відчуття провини, коли далеко від дому, в лікарні мені робили аборт. Опам’яталася після наркозу зовсім іншою людиною: розуміла, що вбила дитину, і сама наче померла разом з нею.
Так, Господь показав мені все це на тому світі в моїй Книзі життя. Я знову побачила лікаря, який робив мені аборт. Стерильними обценьками витягнув дитину і розтрощив її на кавалки.. .Але ж я не знала тоді, що кожна дитина отримує душу відразу після зачаття, і душа ця не росте разом з тілом, бо вона вже доросла, дозріла, сформована на образ і подобу Божу. Коли відбувається злиття сперматозоїда з яйцеклітиною, з’являється прекрасний сяйнистий промінь, що, як сонце, виходить з небесного дому Бога Отця і Його безмірної любові. Так зароджується нове життя: в Дусі Святому, який виходить з Божого Серця. В цей час лоно жінки наповнюється світлом єднання Господа з щойно втіленою душею. І коли лікарі хапають маленьке створіння обценьками та розчленовують його, воно так сильно кричить, що його крики чує все Небо , а Господь здригається і тремтить знову, як тоді, на Голготі, бо з Його рук виривають щойно втілену душу, відбирають у неї право на життя.
А зараз запитую вас, – не стримуючи сліз, продовжує пані Глорія, – скільки абортів робиться в усьому світі? Щодня, щомісяця, щороку… Можете підрахувати жахливий безмір наших гріхів? Можете виміряти глибину страждання, якого завдаємо Богові? Йому, милосердному, Йому, люблячому -ми, потвори, що грішимо знічев’я, не усвідомлюючи, якої кривди завдаємо світові, дозволяючи злу панувати над нами і над нашим життям.
Аборт – це найважчий, найстрашніший гріх
Щоразу, коли проливається кров дитини – невинної дитини – приносимо дияволові цілопальну жертву і його сила у світі збільшується. Душа волає рятунку, але ніхто її не чує, бо, власне, не хоче чути. Наголошую вкотре: душа завжди доросла і дозріла, навіть якщо не має сформованого тіла. Як в насінині яблука міститься повна інформація про велике, розлоге дерево, але потрібен час, щоб воно виросло – так сформована, дозріла душа чекає на ріст і розвиток тіла. Але коли його зародок вбивають, душа кричить так, що від її крику здригається Небо.
Відлунює цей крик і в пеклі, але це вже не сигнал про порятунок, а звістка про перемогу диявола, оте переможне “ура!”, яке чуємо на стадіонах, коли у ворота супротивника влітає м’яч. Пекло, власне, і є таким неозорим стадіоном, в якому безліч демонів, отримавши перемогу, вітають її божевільним криком.
Там, в потойбіччі, демони вилили на мене кров моєї страченої дитини, а також кров дітей тих жінок, яких я заохочувала до абортів. Моя, така колись світла і чиста душа, стала після цього непроглядно темною. І ось що цікаво: стративши дитину, я втратила будь-яке відчуття гріха. Була переконана, що ніякого гріха не маю. Але Господь показав мені ще більше. Зокрема те, як через так зване “планування сім’ї” були вчинені інші аборти. Тут треба сказати, що після першого аборту в стінку матки мені була введена мідна спіраль, яку я носила в собі від 16 років до того часу, коли мене вразила блискавка. Виймала її лише тоді, коли сама вирішувала завагітніти.
Хочу, щоб знали всі жінки: наслідком застосування спіралі також є аборт. Запліднена яйцеклітина не може загніздитися, тож гине. Знаю, що жінки дітородного віку часто зауважують в крові згустки м’язевої тканини і відчувають тоді значно сильніший біль, аніж під час звичайної менструації. Звертаються по допомогу до лікарів, а ті за звичкою призначають знеболюючі засоби: таблетки чи ін’єкції(коли біль стає нестерпним).
А знаєте, чим насправді є спіраль? Це мініаборт: запліднена яйцеклітина хоче загніздитися в матці – і не може. Я вже вам розповідала про це, але ви ще не знаєте, що запліднені яйцеклітини – це люди, кожна з яких наділена розвинутою, сформованою душею. А ми їх не впускаємо в життя. Там, в потойбіччі, страшно було дивитися скільки таких запліднених яйцеклітин, а отже спроможних до життя людей, ми знищуємо. Я бачила, як згасали божественні “іскри-сонця”, а від криків закатованих дітей здригалося Небо.
Але найгіршим для мене було те, що я навіть не могла виправдатися своїм невіглаством: чула про це у проповіді одного священика, але не прийняла його застороги серйозно. Зрештою, ніколи уважно не прислухалася до того, що говорилося під час проповідей, а коли мене запитували, який фрагмент і з якого Євангелія зачитувався, не могла відповісти…
Як це не дивно, але демони є і в церкві. Це вони розпорошують нашу увагу або й присипляють нас. На одному з таких Богослужінь мій Ангел-Охоронець змушений був дати мені стусана, аби я прокинулася і почула, що каже священик про використання контрацептивної спіралі. А говорив він про те, що спіраль є причиною мініаборту і що кожна жінка, котра носить в собі спіраль, не може приступати до Святого Причастя. Я слухала того священика й обурювалась: яким правом він втручається в чуже життя? Не дивно, що до церкви приходить все менше людей, бо Церква не йде в ногу з часом, не зважає на поступ в науці. Та й взагалі, що ці священики собі думають? Хіба то їхній клопіт – прогодувати усіх дітей, які просяться на світ?! Роздратована й обурена вийшла я тоді з церкви, не дочекавшись закінчення Богослужіння.
Але там, в потойбіччі, не могла виправдатись на своєму суді тим, що не знала, не чула. Більше того – я зовсім не зважала на почуте в церкві, тож і надалі носила спіраль. Скільки дітей знищила в такий спосіб в своєму лоні! Моє лоно, замість того, аби стати джерелом життя, стало місцем страти і кладовищем для моїх ненароджених дітей. Уявіть собі: мати убиває рідну дитину! Жінка, якій Бог дав велику ласку продовжувати життя, народжувати й оберігати від зла дитину, ця жінка стає убивцею власної дитини! Завдяки своїй підступній стратегії демон спричиняється до того, що людство знищує своїх дітей, руйнуючи цим своє майбутнє.
Лише там, в потойбіччі, я зрозуміла, чому завжди була така незадоволена, пригнічена, роздратована, непривітна… Та я ж стала машиною для вбивання ненароджених дітей! І це затягувало мене все глибше, аж на краєчок прірви, яка вела до пекла. Запам’ятайте: добровільний аборт є найважчим гріхом, оскільки знищення в лоні матері безневинної дитини означає служіння дияволові, запродування йому своєї душі. В такий спосіб демон веде нас просто в прірву, бо проливаємо невинну кров. Дитина стає приреченою на заклання, “невинною вівцею” -як Ісус, “баранчик Божий”, що за нас був розп’ятий на Хресті. Такий гріх означає глибокий зв’язок з темрявою, оскільки мати вбиває рідну, безневинну дитину. Саме через цей гріх все більше демонів покидають пекло і заполонюють землю, щоб знищити все людство.
Ми знаємо, що сатанізм набирає сили. Відчиняються століттями зачинені брами, розпадаються Божі печаті, з пекельних воріт виходять демони, своїми сатанинськими відходами засмічуючи землю, винищуючи людство. Чіпляються до нас, переслідують і, врешті-решт, перетворюють на невільників тіла, піддатливих на зло. І зло набирає ваги, бо ми самі даємо демонам в руки ключі, які відмикають ворота пекла. І виходять з них демони сатанізму, атеїзму, проституції, збочень, самогубства, збайдужіння і всілякого зла, яке бачимо в світі щодня. З кожним днем світ стає все гіршим. Перемогою пекла є щоденне вбивство багатьох і багатьох дітей. Через їхню невинну кров все більше демонів виходять з пекла, аби нас спокушати і зводити нанівець.
Зауважте: грішимо бездумно, часто несвідомо чи байдуже, бо заглушили голос сумління в душі. А наше життя поступово перетворюється на пекло з проблемами, хворобами та іншим злом, якого уникнути вже неможливо. За допомогою демонів ми успішно культивуємо смерть, але відповідатимемо за це самі, бо своїми гріхами нарозстіж відчиняємо демонам ворота пекла, даємо їм свободу і дозвіл робити з нами все, що заманеться. Але коли нас починають переслідувати хвороби, страждання чи біди, в усьому звинувачуємо Бога, хоч люблячий Бог у Своєму нескінченному милосерді дає нам Тайну покаяння, тож завдяки сповіді можемо очиститись від гріхів і розірвати тенета диявола, заборонивши йому втручатися в наше життя. На жаль, свого часу я цього не зробила.
Не розуміла і те, що бути причетним до вбивства ненародженої дитини можна і не безпосередньо. Так влада і гроші, якими я володіла, спричинилися не до одного, а до кількох убивств. Я завжди була переконана, що кожна жінка має право сама вирішувати вагітніти їй чи ні, бо її лоно належить тільки їй, тож своїм впливом і своїми грошима допомагала іншим жінкам позбуватися небажаної вагітності.
Там, в потойбіччі, в Книзі свого життя я побачила чотирнадцятилітню дівчину, свою ученицю, яку намовила зробити аборт. І ще трьох молоденьких доньок моїх сестер та наречену сина мого брата. їхні батьки самі посилали дівчат до мене, бо я могла все влаштувати і мала “добре серце”. Я була тією доброю тітонькою, котра зналася на нових віяннях моди, тож могла навчити дівчат, що треба робити, аби завжди залишатись привабливими, сучасними і сексуальними.
Уявіть собі: мої сестри повністю довіряли мені, тож часто залишали у мене своїх дітей. А я, сама того не усвідомлюючи, псувала їх. Казала: “Любі мої дівчатка, те, що розповідають вам ваші матері про цінність цноти, скромності і чистоти, сьогодні не має жодної ціни. У ваших матерів застарілі погляди на життя, вони живуть вчорашнім днем, але ви повинні їх зрозуміти. Вони розмовляють з вами про Біблію, якій уже дві тисячі років. Священики, до яких вони вас приводять, також не живуть в дусі часу. Вони пропагують тільки те, що наказує їм Папа. Але Папа вже давно вийшов з моди, він також не вписується в сучасність. Тож кожна сучасна людина, яка його слухає, не вирізняється особливим розумом і сама винна в тому, що не може якомога вільніше і зручніше, на власний розсуд влаштувати своє життя.
Бачите, скільки отрути влила я в серця тих молодих дівчат! Зрештою, коли людина носить в собі отруту, вона неминуче заражатиме цією отрутою інших. Пригадую, якось прийшла до мене наречена сина мого брата і, плачучи, сказала, що, попри усі мої поради, завагітніла. Згодом в Книзі життя я побачила, що Господь прислав її до мене, щоб вберегти від аборту, адже досвід мого власного життя міг підказати мені, який важкий ланцюг накладає на шию жінки перший аборт. Але замість того, аби відмовити дівчину від гріха, я дала їй цілу пачку банкнотів, яких мало вистачити не лише на те, аби зробити аборт, але й щоб запобігти його можливим негативним наслідкам. Згодом, без жодних докорів сумління я профінансувала ще кілька таких абортів. А сьогодні мені страшно навіть згадати про це, бо знаю: щоразу, коли проливається кров ненародженої дитини, здійснюється цілопальна жертва дияволові, готується для нього учта, тож він святкує перемогу. А Господь наш Ісус Христос страждає так, як під час своєї мученицької смерті на Хресті, і здригається щоразу, коли ненароджену дитину прирікають на смерть.
Там, в потойбіччі, мені показали, як зароджується життя. Я побачила, як під час запліднення, коли сперматозоїд з’єднується з яйцеклітиною, між них пробігає світлоносна іскра, і лоно майбутньої матері осяюється світлом Бога Отця. Коли ж ця майбутня матір вирішує позбутися дитини, вся спільнота Святих, все потойбіччя чують крики і зойки створеної Богом і катованої людиною душі. Усі небеса здригаються від цього крику – протяжного, як відлуння в горах. А демони в пеклі святкують перемогу, відчиняються пекельні брами і жахливі потвори виходять з пекла на землю, щоб знову спокушати і зводити на манівці людей. Внаслідок цього люди втрачають здатність опиратися спокусам, шукають насолоди в тілесних пожаданнях і збоченнях, які, здебільшого, закінчуються важкими злочинами, про які чуємо щодня і думаємо, що вже гірше бути не може. Але наступного дня кримінальні новини переконують нас у зворотному.
Чи можемо уявити собі скільки ненароджених дітей гине щодня в усьому світі? Внаслідок тривалого, масового вбивства ходимо, занурені в кров невинних дітей, хоч цього зовсім не помічаємо. Для нас це звичні, звичайні речі, і коли хтось рішуче протестує проти абортів, сприймаємо його як старомодного консерватора, фанатика, або й божевільного.
Але ж я бачила в своїй Книзі життя, як поступово занурювалася в кров невинно убитих дітей, а моя душа через це ставала все темнішою і темнішою. Я вже не розуміла, що грішу. Поняття гріха для мене вже взагалі не існувало. Все мені було дозволено, і я чинила згідно своїх переконань, тож допомагала іншим… потрапити до пекла.
Там, в потойбіччі, я побачила “кредитну картку” диявола, в якій були зазначені усі мої борги. Бачила, скільки яйцеклітин було запліднено і скільки променистих іскор пробігло під час втілення душ моїх майбутніх дітей. Чула також крики цих душ, коли я позбавляла їх права на життя. Зрозуміла, чому завжди була роздратована, незадоволена, неприступна; чому часто впадала в депресію. Наче полуда спала з моїх очей: та я ж перетворилася на машину для вбивства власних дітей! Все глибше поринала в баговиння гріха. Та ще й була переконана, що ніколи не порушувана п’ятої заповіді:”Не вбивай!”. Нехтувала кожним, хто, на моє переконання був нетактовним чи неприємним, відчувала до нього відразу і викреслювала зі свого життя. А сама ж була підступною вбивцею!
Там, в потойбіччі, показали мені також, що людину можна вбити не лише пострілом з пістолета чи ударом ножа. Іноді достатньо просто сильно когось ненавидіти і бажати цій людині зла. Існує також вбивство доброго імені людини. На жаль, ми не завжди можемо розпізнати, з чого починається вбивство -і в родині, і в суспільстві, тож свою неадекватну поведінку вважаємо нешкідливою.
“Не чужолож!”, “Не пожадай жінки ближнього твого”
Нарешті, коли ми дійшли до шостої і дев’ятої заповідей, я подумала, що ніхто не зможе мені закинути, що я їх переступила, позаяк усе своє життя залишалася вірна своєму чоловікові. Аж раптом побачила себе на пляжі в сексуальному бікіні, відчула з яким пожаданням розглядали моє тіло сторонні чоловіки і зрозуміла, що схиляла їх до гріха. А ще радила багатьом жінкам метатися зрадою за невірність їхніх чоловіків, тож в такий спосіб ставала співучасницею їхньої зради, а відтак і розлучення. Під час перегляду цих фрагментів в Книзі мого життя збагнула, які огидні гріхи пожадання. І хоч сьогодні чимало людей не вбачають в них нічого поганого, і навіть порівнюють себе з тваринами, в такий спосіб шукаючи виправдання багатьом гріхам, зокрема, і гомосексуалізму, що має місце в тваринному світі, краще від них рішуче відмовитися, щоб не страждала душа в тому, іншому світі. Бо, власне, людина відрізняється від тварини тим, що має безсмертну душу, створену на подобу Божу, тож не може чинити так, як тварина.
На жаль, ще дуже молодою я відбилася від руки Бога. Не розуміла, що гріх – то не лише доконаний вчинок, але й потаємна думка; що такими руйнівними є наслідки гріхів. Там, в потойбічні, я побачила, що через постійні загули свого батька зневажливо ставилася до чоловіків, а мої брати навпаки, як і він, стали “справжніми мачо”, нерозбірливими бабіями і пияками, не розуміючи, якої шкоди завдають цим своїм дітям. Не випадково мій батько так гірко плакав в потойбіччі, бо лише там збагнув, які гріхи заповів у спадок своїм дітям і якої шкоди завдав божественному благоустрою та творінню Бога Отця.
“Не кради!”
Коли пролунала сьома заповідь, я також була впевнена, що не переступала її. Але Господь вказав мені на продукти, які псувалися і пліснявіли в моєму домі, бо я не була доброю господинею і купувала їх без міри, тож ми не могли їх спожити. А скільки людей в ^ей час не мали й шматка хліба! “Ти не цінувала того, що Я тобі давав, – сказав Господь. – Я був голодний, а ти мене не нагодувала. Мені було холодно, а ти, догоджаючи моді, чимало коштів марнувала на лахміття. Ти слугувала своєму тілу, на нього працювала, зробила з нього божка!”.
Господь допоміг мені зрозуміти, що такі, як я, винні у зубожінні власного народу. Потім показав, як щоразу, коли я погано про когось говорила, крала те, що повернути, на відміну від грошей, неможливо: добре ім ‘я людини, її репутацію, авторитет.
Обкрадала своїх дітей тим, що не вділяла їхньому вихованню достатньо часу. Вони не мали матері, яка би завжди про них турбувалася, була взірцем безкорисливої і жертовної любові. Матір’ю для моїх дітей стали відео, комп’ютер і телевізор. Я ніколи не запитувала себе – так, як це робила свого часу моя матір, -чи достатньо я турбуюся про них, дбаю про їхнє виховання; чи вони не обділені моєю любов’ю. Навіть мій батько, з усіма його негативними нахилами, виявляв нам, своїм дітям, батьківську любов; намагався показати, що ми для нього в житті важимо багато. А я?.. Що я дала своїм дітям?.. Може вони і не помітять, що мене нема? – подумала там, в потойбіччі, а що в Книзі життя видно усе так, як в кінофільмі, відразу побачила своїх дітей і почула про що вони розмовляють. Трирічний хлопчик і трохи старша дівчинка турбувалися, чому мене так довго нема, а потім котресь з них мовило: “Наша мама така непривітна, вона на все нарікає, все їй не так…”. Як гірко було мені чути з вуст моїх малолітніх дітей ці справедливі слова! Та я й справді обікрала їх, не дала їм відчуття родинного вогнища, не привела їх до Бога, не навчила любити ближнього свого…Усе дуже просто: хто не любить ближнього, немає нічого спільного з Богом; хто не виявляє співчуття і милосердя до ближнього, перебуває далеко від Бога, тож не може нікого до Нього наблизити, навчити віри. Адже Бог є любов…
“Не свідчи неправдиво на ближнього свого!”
О, в порушенні цієї заповіді я стала справжнім професіоналом! Вам дивно таке чути? Але ж на той час батьком мені уже став диявол. Зрештою, кожен з нас має когось за батька: чи то Бога, чи диявола, який змагається з Богом за батьківство людини.
Та й що тут дивного? Якщо Бог є любов’ю, а я сповнена ненависті, то хто є моїм батьком?.. Неважко відповісти на це питання; легко все зрозуміти. Якщо Бог говорить мені нічого не розділяти і всім пробачати, навіть любити ворогів своїх, а я думаю тільки про те, як їм помститися, керуючись старозавітним “око за око і зуб за зуб!”, то хто є моїм батьком? Більше того: якщо Господь є Правдою, а диявол – князем брехні, то кому я слугувала, кого сама обрала собі за батька?..А нині кажу вам, що немає поділу на гріхи. Немає поділу на брехню виправдану і не виправдану. Кожна брехня є брехнею, навіть якщо ми вдаємося до брехні з жалості, чемності чи милосердя. До речі, є багато різновидів брехні, які люди вигадали за натхненням злих духів, але кожна брехня при цьому залишається брехнею, батьком якої справіку був диявол.
Нині стверджую, що брехня, яку я сіяла довкола себе, була справді страшна, потворна, бо в своїй брехні я заходила так далеко, що врешті-решт починала вважати її правдою. Найбільшою брехнею у світі є те, що чимало людей вважають себе майже святими. Кажуть:”Нікого не вбив. Не крав. Тож, якщо Бог справді існує, то куди може потрапити така добра людина, як я ? Тільки до Неба!”
Я теж так думала, хоч і пліткувала, і насміхалася з інших. Вигадувала людям різні дошкульні прізвиська, і робила це часто легковажно, задля забави. Лише в потойбіччі дізналася, скількох образила, зранила, очорнила, виставила на посміховисько. І все це вчинила ближнім своїм. Ви навіть не уявляєте, як одне необережне слово може зруйнувати життя людини, прищепити їй комплекс неповноцінності і стати причиною багатьох страждань. Скажімо, якось позаочі я назвала одну свою знайому “льохою”, бо була вона дуже огрядна, але це прізвисько причепилося до неї надовго і люди почали уникати її – соромились, нікуди не запрошували. Одне-єдине слово викликало багато негативних вчинків і завдало багато болю тій, про яку було мовлене. Певною мірою навіть отруїло їй життя.
“Не пожадай нічого, що є власністю ближнього твого”
Коли ми дійшли до десятої заповіді, з’ясувалося, що причиною усіх моїх гріхів, мого зла, моєї недоброзичливості було пожадання. Я хотіла мати все і сама вирішувати все. “Мати” для мене означало “бути”. Була переконана, що щастя залежить від багатства, що, власне, багатство і є щастям. А коли в мене дійсно з’явилося багато грошей і я могла дозволити собі що завгодно, настав найгірший і найнещасніший період мого життя. Я почувалася настільки спустошеною і самотньою, що навіть хотіла вчинити самогубство. Переконалася на власній шкірі, що грошима не можна купити ні любові, ні дружби, ні симпатії. Навіть якщо за гроші всього світу спробувати купити любов, можна отримати тільки її підробку. Здавалося, я піднялася на вершину своїх мрій, але там чомусь віяв крижаний вітер і мене не полишало питання: а навіщо я взагалі сюди піднімалася? Прагнення грошей і багатства, заздрість до тих, котрі все це мають, і переконання, що я також повинна щось здобути – чіплялися до мене, хапали за руки, зводили на манівці, якнайдалі від Бога, мого Творця, від якого я отим пожаданням відбилася і пішла в протилежному напрямі, за демоном. Бо чим більше людина віддаляється від Бога, тим рідше відчуває Його присутність і тим меншою є для неї Його охорона.
Щоб показати вам, як Бог в чудесний спосіб наближався до мене, хочу розповісти наступне. Після того, що сталося зі мною, санітари відвезли мене не до соціальної, а до народної лікарні, де місця для мене вже не було. Ліжка стояли не лише в палатах, але й в коридорах тієї лікарні, але жодного порожнього. Бог допустив, щоб я відчула себе зайвою, покинутою, самотньою. Ношам, на яких несли мене санітари, ніде було притулитися. Лікарня була переповнена. Може, з цієї причини, а, може, тому, що лікарі вважали мій стан безнадійним, ніхто до мене не підходив. Я була роздратована, обурена, що в такій важкій ситуації мене покинули напризволяще, аж раптом побачила поруч Господа нашого Ісуса Христа. Він схилився наді мною і ніжно поклав свою руку на моє чоло. Я подумала, що це галюцинація – і закрила очі, а коли відкрила їх знову, то не тільки побачила схиленого наді мною Ісуса, але й почула Його голос. “Знаєш, маленька, ти помираєш, – лагідно мовив. – Чи прагнеш мого милосердя?”. Подумала тоді: “Що це означає? Чому маю прагнути Його милосердя, адже нічого злого не зробила”. Не мала ніяких докорів сумління. Ні за чим не шкодувала. Зрозуміла тільки те, що помираю, що прийшла моя остання година. Єдине, що мене тоді турбувало: як зняти з рук персні з діамантами. Не уявляєте, якого болю собі завдавала, стягуючи їх насилу з обпечених і спухлих пальців. А щойно зняла, з’явився інший клопіт. Я подумала:”Боже, та їх же вкрадуть санітари!”. Але тієї миті до мене підійшов мій швагер і я подумки подякувала Богові, що хоча би мої персні тепер будуть в безпеці, а швагрові сказала: “Передаси їх моєму чоловікові, а моїм сестрам скажи, щоб піклувалися про моїх дітей, бо я помираю, тож тепер їм доведеться про все дбати самим”.
Здалося мені, що нарешті можу померти спокійно. І замість того, аби вхопитися за останній промінь надії, який посилав мені Ісус, я подумала:”Господи, де візьмуться гроші на мій похорон, адже у нас стільки боргів!”.
Такою була історія життя і смерті людини, котра втратила відчуття власного сумління і в свої останні хвилини дбала лише про марнотні набутки цього світу – замість того, аби думати про вічність і порятунок своєї душі. І так стається з кожним, хто вважає себе безгрішним, і, помилково оцінюючи своє життя, скеровує його в напрямі пекла.
КНИГА ЖИТТЯ
Після екзамену з десяти заповідей Божих дозволено було мені зазирнути до Книги мого життя. Починалася вона від зачаття. Я побачила іскру, яка при цьому з’явилася, і здивувалася, що з такої малої експлозії світла виникла душа, моя душа, що була захищена люблячими і ніжними долонями Бога Отця. 24 години на добу Він був зі мною, тримав мене за руку, турбувався про мене, оберігав. Ніколи не полишав мене саму і не спускав з мене очей. І все, що колись здавалося мені карою чи невдачею, насправді було виявом Його любові і турботи про мене, бо Він дивився не на мій зовнішній вигляд, не на моє гарно сформоване тіло – лише на мою душу і бачив, як поступово я сходила з Його дороги, відмовлялася від Його турботи та опіки.
Гортаючи сторінки своєї Книги життя, я знову переживала те, що відбувалося колись, бачила наслідки моїх вчинків і вибору моєї вільної волі. Наведу лише кілька прикладів, аби ви краще зрозуміли, що таке Книга життя. Я вже згадувала, що не була відкритою і щирою людиною. Часто лестила своїм знайомим і подругам, казала: “О, як ти гарно виглядаєш! А твоя сукня просто чудова і так тобі до лиця!”. Однак в Книзі життя видно і чути не лише те, що робиш і говориш, але й те, що ти при цьому думаєш. “Гірше виглядати, мабуть, не можна, — подумала я тоді про свою знайому. – а ще вважає себе королевою краси!”. Це дуже нагадувало показ фільму із субтитрами або іншомовним перекладом, при чому чути було обидві “звукові доріжки”: те, що я казала, і те, про що думала.
Так я побачила своє справжнє обличчя. Уся моя брехня була на ньому, наче макіяж. Тепер мені здавалося, що кожен може побачити те, що було приховано під ретельним нашаруванням макіяжу, бо сама бачила все, що приховувала тоді. Бачила, як брехала своїй мамі, коли вона забороняла мені зустрічатися з “поганими” друзями. “Та я ж не до них, я – до шкільної бібліотеки!” – казала, і мама вірила моїй брехні. О, як часто я крала сама у себе свій час, просиджуючи в барах за пляшкою пива чи переглядаючи з приятельками порнографічні фільми, а згодом моя мама побачила усе це в моїй Книзі життя!
Ще один приклад з мого підліткового віку. Мої батьки жили тоді дуже бідно, тож могли щодня давати мені до школи лише кілька бананів, щоб я з’їдала їх під час перерви, але я встигала впоратись з ними ще по дорозі до школи, а шкірки розкидала де завгодно. І ось Господь показав мені, до чого спричинилися недбало розкидані мною шкірки: кілька людей послизнулися на них і боляче забилися. А могли б і загинути на дорозі, під колесами випадкового автомобіля, і тоді я була би винна у їхній смерті. І це могло статися через мою легковажність, безвідповідальність і відсутність милосердя до ближнього.
А якось касирка супермаркету видала мені на 4 500 песо більше, але я зауважила це вже по дорозі додому, в автомобілі. “Та дурна корова не дорахується 4 500 песо, тож я мушу повертатися, щоб віддати їй гроші”, – подумала тоді. До речі, наш батько завжди вчив нас, дітей, бути гоноровими і ніколи не привласнювати собі чужих грошей, навіть якщо це лише копійки… І ось на зворотній дорозі до супермаркету я чую оголошення по радіо, що скрізь затори, тож розумію, що доведеться витратити не одну годину свого дорогоцінного часу лише через те, що якась дурна корова не могла добре порахувати гроші. “Ніхто їй не винен!” – вирішую і повертаю машину додому, але протягом кількох днів ніяк не можу позбутися докорів сумління, тож наступної неділі іду до сповіді і з жалем розповідаю священикові, що сталося. “Отче, – кажу, – я згрішила, бо привласнила 4 500 песо, не повернула їх касирці в супермаркеті”.
Не пам’ятаю, що відповів священик, але коли побачила цей епізод в Книзі свого життя, зрозуміла, що диявол не зміг звинуватити мене в злодійстві, бо я визнала свій гріх під час сповіді. А ось що сказав з цього приводу Господь:”Ти не повернула тій жінці 4 500 песо, бо для тебе це були дрібні кишенькові гроші, а вона змушена була залишати своїх дітей без догляду на півдня, аби заробити хоч щось на утримання своєї родини”. Господь показав мені, як через мою легковажність уся родина тієї жінки недоїдала кілька днів, щоб зібрати і повернути в касу мій борг – 4 500 песо. І так Він робить з кожним, показуючи нам в потойбіччі не лише наші вчинки, але й наслідки цих вчинків; тих, кого ми скривдили, хто постраждав чи поніс втрату через нас.
Останнє питання
На завершення Господь запитав мене:”Які духовні скарби принесла ти Мені?”, і я знову не знала, що відповісти, адже руки мої були порожні. А Господь продовжував:”Ти була власницею кількох будинків, мала приватний кабінет і хизувалася своєю високою кваліфікацією як лікар-стоматолог, але навіть пилу з цегли тих будинків не змогла принести сюди, ані чекової книжки, ані своєї, набитої різними паперами, течки.. .То що ти зробила з талантами, які Я дав тобі?”.
“З талантами?” – здивувалася я, бо знову не розуміла про що йдеться. Аж раптом згадала: та я ж отримала завдання поширювати й оберігати Царство Любові, Царство Боже! Я мала бути знаряддям Милосердя Божого, бо саме таким талантом нагородив мене Бог. Але я забула про це. Забула про свою безсмертну душу. Занедбала даний Богом талант і завдала Йому багато болю через це.
А Господь продовжував: “Скільки добра могла ти зробити завдяки тим грошам, які витрачала на косметику! А різноманітні дієти, які ти випробовувала на своєму організмі, доводячи його до виснаження? Зі свого тіла і з себе самої витворила божка – золотого тільця, і що від нього залишилося?.. Любила обдаровувати інших, це правда, але чекала компліментів, подяки, хотіла, аби про твою доброту говорили. Хотіла маніпулювати людьми, тож використовувала для цього свої гроші…Відповідай: що ти принесла у вічність?..Скажеш, що не маєш нічого, що збанкрутувала, що Я покарав тебе банкрутством – але то було благословення, а не кара. Твоє банкрутство повинно було звільнити тебе від твого божка – золотого тільця, якому ти слугувала, і повернути до Мене. Але ти бунтувала, не хотіла позбуватися свого високого становища в суспільстві – шаленіла, металася, проклинала! Ти – невільниця грошей, невільниця мамони! Думала, що до всього дійдеш власним розумом, власними зусиллями. Була самовпевнена, завжди вважала себе кращою за інших. Але ж – ні! Он скільки є розумніших й освіченіших за тебе! Вони також намагалися чогось досягти у своєму житті, але їм це не вдавалося, попри усі їхні здібності і зусилля. Так, тобі багато дано, тому й багато від тебе вимагається”.
І Господь зажадав, аби я відзвітувала Йому за все, що отримала й змарнувала у своєму житті – до найменшого шматка хліба! В Книзі життя я побачила один епізод з дитинства, коли потайки від мами викинула свою порцію квасолі у смітник, бо не любила її. Жили ми тоді дуже бідно, тож коли мама побачила, що моя тарілка швидко спорожніла, подумала, що я дуже голодна і віддала мені ще й свою порцію. До речі, вона так часто робила: давала, що мала, кожному жебракові, який постукав у двері – але так, щоб ніхто з домашніх не зауважив. І завжди усміхалася, хоч не доїдала.
Господь показав мені, як пізніше, коли у мене вже було багато грошей і я часто влаштовувала гостини, добру половину неспожитої їжі викидала в смітник – а навколо стільки людей голодували! “Я був голодний, а ти мене не нагодувала!” – мало не крикнув Господь, і я відчула, як болить Йому марнотратність та байдужість одних і злиденність інших. “Я не мав в що зодягнутися, – продовжував дорікати, – а ти жила в достатку, мала багато дорогих речей, що були тобі зайві, але поділитися ними з ближнім не здогадалася”.
Так, це була правда. Я скуповувала дорогі речі із заздрості, а не тому, що вони мені були дуже потрібні. “Ти була зарозуміла, -мовив Господь. – Завжди порівнювала себе з тими, хто мав більше за тебе, і хотіла перевершити їх. Поки ще бідувала, ділилася усім, що мала, з іншими – від щирого серця віддавала навіть ті речі, що були тобі потрібні. А стала багатою – зовсім забула про ближніх твоїх”. І Господь показав мені, як новісінькі кросівки віддала я колись незнайомому хлопцеві на вулиці, бо той не мав в що взутися. Я побачила, як сварив мене батько за це, бо їм з мамою довелося довго заощаджувати, щоб придбати для мене ті кросівки. Але Господь вважав, що я зробила правильно, віддавши їх бідному хлопцеві. А ще показав мені, скільки ласк приготував для мене і якою була б я благословенною, якби не зійшла з Його дороги і продовжувала допомагати бідним. “Дивися, – сказав Господь, -отой чоловік не вчинив би самогубства, а та жінка не померла би покинутою і всіма забутою, якби ти за них помолилася. Я промовляв до тебе, але ти затуляла вуха, щоб не чути голосу сумління у своїй душі. Тому не знайшлося нікого, хто би вивів цих людей з їхніх складних ситуацій”.
І це також була правда. Дух Святий не міг промовити до мене через моє скам’яніле серце. Я не могла і не хотіла відкривати його Господу та господнім ласкам. “Дивися, -суворо мовив Господь, – лише тоді ти навчилася співчувати хворим, коли на рак захворів хтось із твоєї родини, а співчувати ув’язненим почала, коли твій чоловік був під арештом. Та ти не людина, ти камінь! – мало не крикнув Господь. – Для тебе просто не існувало любові!”
Так, я не відчувала любові до ближніх своїх і була поганою донькою. Насміхалася з батька, називаючи його “Педро Флінстон”, бо так звався негативний персонаж одного з популярних телефільмів, а мами соромилась, і навіть зайшла так далеко, що зрікалася її, бо була вона малоосвічена, бідна і не належала до верхівки суспільства. Але мама, знаючи про моє ставлення до неї, ще більше за мене молилася. Я навіть не здогадувалася, що стільки ласк одержала завдяки своїй мамі і її молитвам. Та й не тільки я. У мене була мама, котра всі свої терпіння віддавала Ісусові, котра вірила Йому і проводила багато часу на адорації Найсвятіших Тайн. Саме тому вона стала для мене посередницею багатьох ласк. “Ніхто не любив тебе так сильно, як твоя мама, – сказав Господь. – Ніхто і ніколи не любитиме тебе так, як вона”.
Божа любов
А знаєте, про що мене постійно запитував Господь? Про безкорисливу, безумовну любов. Але тієї доброчинної, милосердної, християнської любові, тієї”сагіта8″, яку Бог вкладає, як завдання і талант, в душу кожної дитини, мені завжди не вистачало. Такий висновок я зробила, переглянувши усі події мого життя. Господь вказав мені, коли моя душа почала відмирати, коли почалася духовна смерть моєї душі. Відтак я ще жила, дихала, працювала, але душа моя померла, захлинулася власною недоброзичливістю і ненавистю. Якби ви знали, який жалюгідний вигляд має душа згіркла, ненависна, обтяжена важкими гріхами!
Власне такою і була моя душа. Зовні я гарно виглядала і приємно пахла, але диявольська злосливість надавала нестерпного смороду моїй душі. Ось чому я не могла позбутися гіркоти, розчарувань і депресій. “Твоя духовна смерть почалася тоді, коли тобі стало байдуже до страждань твоїх ближніх, – сказав Господь. – Я хотів спам’ятати тебе, тож зумисне зосереджував твою увагу на стражданнях людських – за різних обставин і в різних частинах світу. Ти бачила, як викрадають і вбивають людей, як вони гинуть від вибухів бомб і лютування стихій, але їхні страждання не торкалися твого скам’янілого серця. Спостерігаючи за черговим трагічним випадком по телебаченню, ти могла тільки побіжно мовити: “Нещасні люди! Якого зазнали лиха!” – і відразу про них забувала. Твоє серце було тверде і холодне, мов камінь. Воно стало крижаним айсбергом через твої гріхи!”.
І ось закрилася Книга мого життя. Чи можете уявити, який сором і сум я відчула? Але найбільш боляче було усвідомлювати, якою невдячною була я стосовно Бога Отця, свого Творця. Бо, попри усі мої гріхи, злосливість, легковажність і байдужість, Господь завжди мене шукав і не відступався від мене до останньої миті мого життя. Ішов за мною і чекав, що я з власної волі отямлюся і повернуся до Нього. Посилав людей, яких я ніби випадково зустрічала на дорогах свого життя, не здогадуючись, що вони були його знаряддям – в такий спосіб промовляв до мене, звертав на себе мою увагу, кликав мене. Щоб я спам’яталася, посилав мені випробування і втрати; як важкі колоди, кидав під ноги розчарування, і все це робив для того, щоб скерувати мене на дорогу до дому Отця. Він справді спробував усе. Але жодного разу не порушив моєї вільної волі. Як я могла не почути Його поклик і не відгукнутися на нього?!
Знаєте, ким є наш Бог, Отець усіх нас? Жебраком, який стоїть на узбіччі дороги і своїми сльозами намагається пом’якшити наші скам’янілі серця. Який глибокий смуток огортає Його Найсвятіше серце, коли Він бачить, що ми відвертаємося від Нього або вдаємо, що Його взагалі немає. Як часто зазнає Він принижень – не менших,як ті, на Хресті, -та приймає їх знову і знову, щоб ми спам’яталися, змінилися і повернулися до Нього, в дім Його Отця.
Тож коли я казала: “Господи, Ти засудив мене!”, одразу збагнула, що Він не судив мене ніколи, що це я сама привела себе на суд. Власною волею, яку має кожне створіння і яку Бог свято шанує, я сама приймала рішення і робила вибір, тож вибрала собі диявола за. отця і провідника, а його облуда стала сенсом мого нікчемного життя.
Отож Книга цього нікчемного життя була закрита, а сама я ще й досі висіла над страшною, чорною прірвою. Була переконана, що впаду, і вже уявляла собі, як там, внизу, відчиняються ворота, через які я потраплю до пекла. Тому почала голосно кричати і благати усіх святих, щоб мене врятували. Я навіть не здогадувалась, що пам’ятаю стількох святих, адже ніколи не була ревною католичкою, та тієї миті мене не обходило, хто прийде на допомогу – св. Иосиф Обручник чи св. Франциск з Асижу, аби лишень порятував. Але ніхто не квапився мені допомогти. Запала могильна тиша, і в тій тиші я відчула безнадійну пустку. Я знала, що там, на землі, мене оплакують як добру, гарну, чуйну людину, бо таку репутацію я собі штучно створила, але це мене вже не тішило. Ніхто з тих, котрі чекали моєї смерті на землі, навіть найгірші мої вороги, не уявляли собі, де я можу опинитися за мить, бо не вірили в існування пекла. І так міркуючи, я звела очі догори і раптом зустрілася з очима своєї матері. “Мамо! -гукнула. – Я засуджена на вічні муки. Звідти, куди мушу йти, ніхто не повертається, тож ми ніколи більше не побачимося!”.
Тієї миті моїй матері була вділена велика ласка: досі нерухома, вона підняла два пальці догори, наче вказуючи напрям, куди мені потрібно дивитися. Відтак я відчула жахливий біль, бо з моїх очей спали два великі шматки полуди, що були причиною моєї духовної сліпоти, і я побачила Господа нашого Ісуса Христа в усій Його красі. Раптом прийшли на пам’ять слова однієї моєї пацієнтки, котра дала мені добру пораду. Вона сказала: “Бачу, що ви матеріалістка, але якщо потрапите в дуже скрутну, небезпечну ситуацію – а це неодмінно станеться – зверніться до Господа нашого Ісуса Христа і попросіть Його, щоб охоронив вас від небезпеки і захистив своєю Найсвятішою Кров’ю”.
“Господи Ісусе! Змилуйся наді мною! – з великим жалем і соромом мовила я. – Пробач мені! Дай другий шанс!”.
Немає слів, щоб описати найщасливішу мить мого перебування в засвітах. Господь Ісус витягнув мене з тієї жахливої, чорної прірви і, коли взяв за руку, усі диявольські потвори повідчіплялися від мене, а Господь підніс мене вгору, на ту поверхню, про яку я розповідала раніше. “Повернешся на землю, – мовив з великою ніжністю і любов’ю. – Даю тобі другий шанс. Але не завдяки молитвам твоїх рідних і друзів, бо так і має бути, вони повинні молитися і благати за тебе. Повертаєшся завдяки молитвам багатьох людей, яких ти зовсім не знаєш і не здогадуєшся, що вони гірко плакали та молилися за тебе, і то був вияв їхньої безкорисливої любові.
Тієї миті я побачила сотні світильників, що палахкотіли навколо мене і побачила тих, хто за мене молився: їхні серця були сповнені чистою, безкорисливою любов’ю, а вони ж довідалися про мій випадок випадково – з газет, з радіомовлення, з телебачення. І були зворушені до глибини душі, тож співчували мені і молилися за мене. Чимало з них навіть складали пожертви для мого порятунку – ось що таке сила молитви! Пам’ятайте: Богослужіння – це найкращий дар для кожної людини, бо євхаристія є безпосередньою присутністю Бога у світі.
І коли я вдивлялася отак в сотні світильників, побачила раптом один, що вирізнявся найбільшим і найяскравішим світлом, тож поцікавилась, хто та людина, серце якої випромінює стільки безкорисливої любові. І Господь показав мені бідного чоловіка, індіанця за походженням, що жив у гірському селі, розташованому біля підніжжя Sierra Nevada de Santa Marta. To був звичайний селянин, який докладав великих зусиль, аби прогодувати власну родину, бо пожежа знищила його збіжжя, лис покрав з курника курей, а окупанти забрали до війська неповнолітнього сина. Але він не припиняв ходити на Богослужіння і щиро дякував Богові за життя, за щастя мати родину і дітей. Уся його молитва була суцільною подякою і любов’ю. Під час останнього Богослужіння мав при собі дві купюри вартістю 10 і 5 песо і, попри свою бідність, поклав на тацю першу. Я ж зазвичай клала фальшивки, які іноді отримувала від своїх пацієнтів .’..Після Богослужіння на гроші, що зосталися, той чоловік купив собі трохи сиру і хліба, а що в сільській крамниці бракувало паперу, то їжу загорнули йому в газету. Була то “El Espectador” з фотографіями мого звуглілого тіла, що лежало на вулиці, на мокрій землі.. .1 ось, коли цей простий чоловік, щоб спожити свій невибагливий харч, розгорнув газету і побачив фотографії, написи під якими навіть не вмів прочитати, не зволікаючи ні хвилини, став на коліна і почав гірко плакати та молитися. “Отче небесний, Господи Боже мій, змилуйся над моєю сестричкою, – благав, – порятуй її, допоможи їй, Господи, не дай, щоб загинула і заопікуйся нею. Якщо порятуєш її, обіцяю, що пішки відбуду прощу до святині в Буга ( марійське місце паломництва в південній Колумбії) і дотримаю своєї обітниці, а Ти допоможи моїй сестричці і порятуй її!”.
Уявіть собі: звичайний, бідний селянин, який ніколи не нарікав на Бога, хоч не раз терпів спрагу і голод, розумів, що таке справжня, безкорислива любов, тому й обіцяв Господеві відбути прощу за порятунок людини, якої він ніколи не зустрічав у своєму житті.
“Тепер ти знаєш, що таке любити ближнього свого, – сказав Господь. – Повернешся на землю і про те, що довелося тобі пережити, розкажеш не тисячу, а багато тисяч разів. Не всі люди зміняться під впливом твоєї розповіді, але судити їх буду з більшою суворістю, коли постануть переді Мною. Як і тебе, коли ти вдруге потрапиш на суд”. Ісус сказав, що суворо судять і помазаників Божих – тих, котрі Ним посвячені, а також тих, котрі знають про чудеса, здійснені Богом, але не вірять в них. Бо немає гірше глухого, який не хоче чути, і сліпого, який не хоче бачити…
Насамкінець маю зробити ще одне повідомлення: те, про що я розповіла вам, дорогі брати і сестри у Христі, не є ні шантажем, ні залякуванням, ні погрозою. Це другий шанс і друга нагода, яку дає вам безмірна доброта нашого Бога. Скористайтесь з цієї нагоди, адже вона може бути й останньою. Завдяки нашому милосердному Господу я повернулася до життя і завдяки ласці Божій змогла розповісти вам все це. Тож коли відкриється перед вами Книга вашого життя, коли кожен з вас помре і перейде у вічність, усі ви побачите себе такими, якими ви є насправді; в присутності Бога побачите і почуєте свої найглибші думки і найпотаємніші почуття. Пам’ятайте: усе буде явним, приховати не вдасться нічого. Але найпрекрасніше попереду: ви стоятимете перед Господом, будете бачити і чути Його.
Невтомно, як жебрак, Він благає нас навернутися, повернутися до Нього, в дім Його Отця і почати усе спочатку, ставши новими створіннями з Ним і через Нього. Але без Його допомоги це неможливо.
Нехай Господь, наш Бог, благословить нас усіх і щедро обдарує ласками.
Слава Богові Отцеві, котрий нас створив і з ніжною любов’ю турбується про кожного з нас. Слава Божому Синові, котрий своїм стражданням на Хресті, відкупив нас від гріхів і обмив своєю Найдорожчою Кров’ю. Слава Святому Духові, котрий нас просвічує і скріплює силою своїх дарів, потішає та підтримує на життєвій дорозі і буде з нами повік, аж до Твого другого пришестя, Господи. Прийди, щоб все оновилося і було створене Царство Твоє, Царство миру й любові.
Глорія Поло.
ПІСЛЯМОВА
6 жовтня 2006 року мій чоловік Фернандо з важким передчуттям на серці вирушив до Квіндіо – однієї з частин Колумбії. Поїхав відвідати свого двоюрідного брата Джоржа, якого дуже любив. Хотів встигнути на Перше причастя його донечки, адже був її хресним батьком і мав виконати свій християнський обов’язок.
7 жовтня, о 14 годині дня, коли я записувала для радіопередачі “Хвилина з Богом” своє свідоцтво віри, зателефонував на мій мобільний телефон і повідомив, що був на Першому причасті своєї похресниці і під час Богослужіння сам прийняв Святе причастя. Відтак поїхав з Джоржем до нього додому. Хотів ще щось сказати, але я вибачилась, що не можу довше розмовляти, бо перебуваю в студії, і попросила, аби зателефонував після 18-ої години. Відповів, що дуже мене любить й обов’язково зателефонує.
О 17.30 я ще була в крамниці разом з моїм 17-річним сином, яким Фернандо дуже пишався, та найменшою донечкою Марією Хосе. Раптом земля попливла у мене з-під ніг і я мало не зомліла. “Мабуть, в цій крамниці багато чарівниць і зачарованих предметів, тому ти почуваєшся так погано”, – зауважила донечка, бо жила ще у світі казок. “Нічого, минеться”,- відповіла я, але о 18-ій мені стало зовсім зле. З’явилося відчуття, ніби хтось тягне мене за плечі, а відтак зсувається вздовж мого тіла на підлогу. Здалося мені, що помираю: сильно боліло серце, не вистачало повітря. “Що з тобою, мамо?” – турботливо обійняв мене син.
Вже коли ми були в машині, по дорозі додому, задзвонив мій мобільний телефон і мені сповістили, що у мого чоловіка стався інфаркт. Не минуло й хвилини, ж зателефонували знову і повідомили, що Фернандо помер. Тієї миті я була за кермом, тож зібрала усю свою волю і почала молитися. “Боже, – сказала – передаю в Твої милосердні руки свого дорого чоловіка. Жертвую Тобі велике, безмірне страждання моєї душі і з усією моєю родиною співстраждаю з Тобою на хресті, аби Ти, Всемогутній, цією жертвою міг врятувати багато душ”. Я не могла стримати сліз, не могла приховати від дітей нашого спільного горя, але в душі відчувала спокій, бо знала, що мій чоловік з Богом і невдовзі спізнає невимовну радість та щастя у вічній Божій Любові.
То що ж сталося?
Мій чоловік пішов у відведену для нього кімнату, щоб прийняти душ і відпочити. А що довго не повертався, Джорж вирішив піднятися до нього нагору. Двері були зачинені зсередини, але запасним ключем їх вдалося легко відчинити. Фернандо лежав на підлозі біля крісла – він щойно прийняв душ. Інфаркт стався раптово, і було це саме тоді, коли я мало не зомліла в крамниці. . .Тіло Фернандо ми перевезли до Боготи і поховали на третій день після смерті – чекали на приїзд з Риму моєї старшої доньки-черниці. А менша спитала: “Мамо, якщо Бог милосердний і добрий, то чому забрав у нас татка? Адже Він знає все, знає, що татко нам дуже потрібен, особливо мені, найменшій?”.
Я відповіла їй, що наш татко був дуже доброю людиною, тому Бог забрав його до Себе і дав йому в нагороду Небо! А ми, якщо любимо його і бажаємо йому добра, не повинні голосити і побиватися за ним, а скоріше навпаки – втішатися тим, що він уже спочиває в Бозі, в Серці нашого Господа Ісуса Христа.
В четвер, коли ми ховали Фернандо, задзвонив телефон: телефонували з Перу, запитували, чи я приїду зі своїм свідоцтвом віри на заплановані зустрічі. Відповіла, що не можу, що якраз ховаю свого чоловіка. Але пані Ненсі Фрейд, жінка, яка увесь свій маєток пожертвувала на справи Божі, після похорону Фернандо зателефонувала знову і ми домовились, що перенесемо зустрічі на кілька днів, позаяк зібралося багато охочих зустрітися зі мною. Окрім цього пані Ненсі запропонувала взяти з собою дітей, щоб не залишати їх в такому горі на самоті. Я попросила в Ісуса ласки і сили відбути цю подорож разом з моїми дітьми, і ми полетіли до Перу. Зустрічі були організовані чудово. Я постійно відчувала підтримку Святого Духа, тож, розповідаючи про пережите, легко знаходила відповідні, зворушливі слова. А душа мого чоловіка отримала особливий дарунок, коли під час зустрічі на великому стадіоні єпископ разом з дванадцятьма священиками відправив Богослужіння. Того ж дня я виступала зі своїм свідоцтвом віри по телебаченню – фрагменти цього виступу можна побачити в Інтернеті. Словом, усе в тій подорожі свідчило про безмежну Божу Любов.
А за кілька днів ми вже були в Мексиці, в Канкуні, де я свідчила перед великою аудиторією, бо і цієї поїздки не могла відмінити, оскільки вона була запланована ще задовго до смерті мого чоловіка.
“Погляньте, який добрий наш Бог! – сказала я дітям. – Він завжди давав нам усе необхідне для життя, але хіба без Його допомоги, потрапивши у фінансову скруту, ми змогли би провести відпустку так далеко від дому, в Канкуні?”
Попри жалобу і біль розлуки з найдорожчою людиною, то були справді прекрасні дні, однак мій духівник о. Вільсон з парафії Святого Хреста порадив мені повернутися до Боготи і більше не відлучатися з дому. Пояснив це так: “Раніше ти могла вільно їздити куди завгодно, бо вдома з дітьми залишався чоловік. Але тепер ти виховуватимеш їх сама, тому мусиш бути біля них, вдома”. Щоправда, дозволив мені відвідати зі свідоцтвом віри ще Каліфорнію та Європу. Я погодилась зі своїм духівником, бо й справді лише завдяки надійності і жертовності свого чоловіка змогла побувати в багатьох країнах і в такий спосіб виконати доручену Господом місію.
Прошу всіх, хто хотів мене чимось обдарувати під час зустрічей: моліться за моїх дітей, за живих і померлих членів моєї родини, зокрема за мого чоловіка Люїса Фернандо Ріко Раміреза (народився 25 травня 1957 року, помер 7 жовтня 2006 року) та брата моєї сестри, що загинув від удару блискавки. І насамкінець – за мене. Ваші молитви будуть для мене найкращим і найціннішим дарунком.
Др.. Глорія Поло Ортіз.
Дорогі брати і сестри у Христі!
Якщо свідоцтво віри, з яким ви щойно ознайомились, зворушило ваші серця, зробіть усе можливе, аби потрапило воно до ваших ближніх, щоб і до них, завдяки вам, міг звернутися наш спаситель Ісус Христос, в своїй нескінченній Любові і безмірному Милосерді.
Нехай добрий Бог вас в цьому благословить!
Дозволяється розповсюджувати, копіювати і використовувати текст свідоцтва віри для публікації в газетах, журналах, трансляції по радіомовленню і телебаченню, але за умови дотримання наступних вимог:
1.Зміст свідоцтва не можна змінювати, скорочувати, ані виривати окремі фрази з контексту. У випадку передруку окремих частин свідоцтва належить зв’язатися з yishana@wp.pl
2. Заборонено комерційне розповсюдження тексту, а також аудіо і відео матеріалів та фотографій. Джерело тексту, а саме www.gloriapolo.net подавати обов’язково.
3. Свідоцтво віри і його передруки можуть розповсюджуватись лише безкоштовно і використовуватись з некомер-ційною метою.
В Інтернеті, на сторінці www.gloriapolo.net багатьма мовами розповідається історія пані Глорії Поло.
Loading ...
